На новоприєднаних землях російський уряд завжди прагнув привернути на свою сторону місцеву верхівку. Наприклад в Прибалтиці рядом поступок росіяни задобрили німецьких баронів [7, с.371]. Так було і в Україні і в Польщі, і в інших землях. Російська влада намагалася не конфліктувати з місцевою верхівкою і готова була навіть на деякі значні поступки (Фінляндії, Царству Польському, Валахії і Молдавії). Грузією спочатку управляв “Верховний грузинський уряд” до якого входили росіяни і грузини, а з 1838р. вже управляла Рада верховного управляння до якого входили тільки росіяни [7, с.384]. Подібна ситуація була в Вірменії і Азербайджані.

Росія на підневільних землях проводила широку економічну експансію. Кращі землі передавалися в руки російських дворян, будувалися російські фабрики і заводи. Заможні російські купці, користуючись привілеями, витісняли місцеве купецтво [14, с.299]. Веденню імперської політики сприяли російські війська, які стояли залогами на підкорених землях. Великою владою користувалися і російські жандарми.

Виходячи з ідеї про обраність російського народу, російська влада проводила на підневільних землях відкриту шовіністську політику, спрямовану на русифікацію місцевого населення. Повсюдно відкривалися російськомовні училища, все діловодство було російським, скорочувалося видання книжок різними мовами [7, с.369]. Тобто ми бачимо, що імперська ідея в цей час суперечила ідеям національного розвитку окремих народів. Російський уряд взагалі став забороняти написання самоназв країн. Наприклад з 1840р. Білорусія стала іменуватися Північно – Західним краєм [2, с.120]. А термін Малоросія став замінятися терміном “Південно – Західний край” [14, с.299]. Також на ново приєднаних землях поширювалося російське законодавство [2, с.120].

Дуже складний процес пройшла в першій половині ХІХст. співвідношення між світською і церковною владою Олександр І і Микола І успадкували від своїх попередників ставленням до релігії як до знаряддя влади. Водночас цар був, “помазаником Божим”, М. Гоголь писав: “Монарх є помазаник Божий, який повинен спрямовувати народ, що доручено йому, до того світу, в якому живе Бог”, “Монарх повинен бути абсолютним і на його рамена впала доля мільйонів його “собратів” і він страшною відповідальністю за них перед Богом звільнених від всякої відповідальності перед людьми” [3, с.24]. Такі думки проповідувало і православне духовенство.

З метою більшого підпорядкування Російської православної церкви імператор Олександр І призначив О.Голіцина синодальним обер-прокурором. Він став правити церковними справами фактично сам, чим викликав невдоволення вищого духовенства [15, с.229]. Російський уряд сприяв піднесенню авторитету білого духовенства.

Цікавими були в першій половині ХІХст. взаємовідносини між російською владою і іншими вірами. Адже в імперії етнічна приналежність більшої частини населення нікого не цікавила. Універсальним критерієм для влади була приналежність до того чи іншого віросповідування [2, с.119]. Релігійна політика була більш ліберальною за правління Олександра І, хоча і за Миколи І в країні дозволялися протестантизм і католицизм. Правда влада забороняла поширення їх вчень серед православного населення [27, ст.159]. Це відступництво від ідеї єдиної в країні православної віри, було зумовлене загальними тенденціями все європейського рівня.

В перші роки ХІХст. вищих колах російського дворянства великий успіх мала пропаганда католицизму. Патер Губер, який мав великий вплив на Павла І, користувався пошаною й у Олександра І. Він вів пропаганду православної церкви з католицькою. Ці погляди підтримували численні представники польського народу, що були в оточенні імператора [3, с.22]. Після 1817р. в Росії позначився різний відхід від католицизму, від тих містичних настроїв, які на деякий час оволоділи вищими петербурзькими колами.

Російський уряд став поволі підпорядковувати і всі інші віросповідання, що були на території Російської імперії. В 1803р. вищим органом управління католиками стала Римо – католицька духовна колегія на чолі з архієпископом Могильовським. А 6 березня 1817р. – була введена комісія для нагляду над римо – католицьким духовенством і його майном. Католицьке духовенство підчинили судовій, адміністративній і поліцейській владі [21, с.141]. Правда в 1847р. Микола І підписав угоди з папою римським, за умовами яких в Росії були повернуті майже всі права римо – католикам [21, с.142].

В 1810р. було утворено головне управління духовних справ іноземних віросповідань. В 1817р. воно переросло в перший департамент міністерства духовних справ і народної освіти. Він мав 4 відділи: 1) по справах греко – російської віри; 2) в справах римо-католицького, греко-уніатського і вірмено-григоріанського віросповідання; 3) в справах всіх протестантських вір; 4) в справах єврейських, мусульманських і інших нехристиянських релігій.

Цей релігійний індиферентизм був, перш за все одним із принципів імперської ідеї. Влада освіченого абсолютизму, підкоривши собі всі сфери життя підкореного населення, бачила в наявності багатьох вір лишено перепону, для планомірного виховання суспільства на власний розсуд. Постійні релігійні конфлікти несуть суспільству непотрібне порушення загального спокою в державі. Окрім того в цей час поширилася думка про те, що всі релігії є проявленням “одного і того ж духу Христа” [15,с.224-225]. Тому уряд таким чином, хотів ніби з’єднати якомого краще релігії.

Російська влада підпорядкувавши собі різні віросповідання, поставила їх на свою службу і на захист своїх імперських стремлінь. Ті віри, що на думку Петербурга не могли