Слід відмітити, що імперська ідея настільки в цей час вкоренилася в життя російського суспільства, що навіть опозиційні сили до влади верстви не могли уникнути їх впливу. Так російські декабристи в своїй програмах документах вмістили багато імперських тенденцій. В “Правилах”, які створила Північне товариство ставилось завдання скасувати монархічні режими в усіх країнах, повселюдно ліквідувати кріпацтво та станові привілеї. Остаточною метою товариство було знищення міжнаціональної неприязні і створення федеративного союзу, незалежних слов’янських республік. А “Руська Правда”, яку створили представники Південного товариства, обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоча й закликала до демократичного оновлення її форми державного управління.[17,с.80]

Таким чином, в І половині ХІХ ст.. на внутрішньополітичне життя Російської імперії значний вплив справила імперська ідея. Вона в цей час значно трансформувалася до загальноєвропейських зв’язків. Ця імперська ідея глибоко ввійшла в плоть і кров російського народу, стала його вірою в місіанське призначення Росії, духом що творив цілу історію. Цей месіанізм виродився в країні на тяжкий шовінізм, від якого страждали всі народи, які були підкорені під владу російської держави, і які були примушені зректися власної мови і культури.

Розділ ІІ. Імперська ідея в зовнішній політиці Олександра І.

До кінця XVIIIст. Сформувалася європейська Росія в межах від моря до моря. Завершилася боротьба за панування на східному побережжі Балтійського моря; завершилася й боротьба за Чорне море; поділи Польщі закінчили вікову боротьбу за Придніпров’я що було географічною базою за панування над всією Східно-Європейською рівниною. Як писав А.Пресняков: ”Основи питання російської зовнішньої політики були вичерпані в їх віковій, традиційній побудові, пов’язаній зі стихійним, географічним обумовленням прагненням російського племені і російської державності, заполонити своїм пануванням велику Східно-Європейську рівнину , заволодіти її колонізаційними і торговими шляхами для міцного становища в системі міжнародних відносин Сходу і Заходу”[15,с.139].

З уже вище згаданої концепції “Москва – ІІІ Рим”, що була основою на якій будувалася імперська ідея Росії, випливає те, що основні її вістря спрямовувалися проти І Риму і ІІ Риму. І Рим і ХІХст. презентував весь західноєвропейській світ, а ІІ Рим – Османська імперія. Саме взаємовідносини з ними становили основу зовнішньої політики Олександра І.

На початку ХІХст. вся Європа була охоплена наполеонівськими війнами. Росія на початках підтримувалася нейтралітету. Однак агресивні плани Наполеона змусили Олександра І виступити проти нього. В 1805р. Росія вступила в з анти французьку коаліцію, а згодом і ч.

Участь в цих коаліціях не приніс Росії бажаного успіху. Російські війська зазнавали ряд поразок. Це змусило Олександра І вступити в переговори з Наполеоном. Влітку 1807р. було укладено Тільзітський мир [26,с.221].

Під час проведення переговорів в Тільзіті яскраво проявилися імперські прагнення Росії. Фактично в Тільзіті обидва імператори поділили Європу, Наполеон мав одержати Захід, Олександр – Схід, Балкани, Туреччину. Обидва імператори вели довгі переговори про похід спільними силами до Індії. Олександр І пропонував Наполеону Сірію, Левант, Смірну, Салоніки, але твердо обстоював своє право на Босфор і Дарданнли. “Ключ від Чорного моря і ключ від Мармурового моря – це занадто для однієї двері” - запевняв французький дипломат Коленкор графа Розумовського. В Єрфурті Олександр І домігся від Наполеона згоди на приєднання до Росії Молдавії і Валахії. Проте Олександр І був розчарований , оскільки він сподівався, що буде вирішене питання про поділ Туреччини, і вже бачив в своїх руках Константинополь.[3,с.20]

Скориставши вдалими умовами Росія провела в 1808-1809рр. війну зі Швецією. Результатом її стало приєднання до Росії Фінляндії і Аландських островів [8,с.471]. тут було створено Велике князівство Фінляндське, що увійшло в склад Російської імперії на правах автономії.

Тільзітський мир не задовольняв ні Францію, ні Росію; війна була неминучою. Вона розпочалася в 1812р. і стала для Росії Вітчизняною. Війні з Наполеоном Олександр надавав характер “cвященної війни”. “Ціле пекло кинулося на нас” – писав він [3,с.120]. війна закінчилася поразкою французів. Перемозі у цій війні в Росії надавали містичного характеру.

Перемога над Наполеоном під Ляйпцігом і тріумфальний похід Олександра до Парижа [13,с.214], створили для нього в Європі особливе становище. В Росії сенат подарував Олександру І титул “благословенного, великодушного держав відновника.” [24, с.64] Російський імператор мріяв про піднесення християнства в Європі для боротьби з революцією. Подібні плани він висовував ще в 1804р.[4,с.119].

Олександр І прагнув створити Священний союз як наднаціональну модель об’єднаної Європи. Він мав колегіально вирішувати всі актуальні європейські проблеми [12,с.47].

Всі народи Європи мали об’єднатися в одній християнській нації в дусі справедливості та християнської любові. Провідниками Союзу були протестантська Пруссія, католицька Австрія і православна Росія. Саме ці країни підписали Акт про створення Священного Союзу в вересні 1815р.[13,с.215]. Але незабаром виявилося, що Священний союз був дуже далекий від первісної ідеї Олександра І і перетворився на жандарма ”Європи”. Охороняючи легітимних монархів, він вів боротьбу з будь-якими прагненнями народів до волі. На конгресах союзу в Троппау, Лайбасі (1822р.) і Веронії (1822р.) було дозволено Австрії і Франції озброєну інтервенцію в Іспанії, Італії, Португалії де тривали революції [13,с.216].

Для Росії союз приніс лише шкоду. Австрія втративши своє становище серед німецьких народів, почала об’єднувати слов’ян і стала міцним