Складними були відносини між Росією і Туреччиною і Іраном. Туреччина не могла змиритися з російськими завоюваннями в кінці ХVIIIст. Чорноморського побережжя і особливо Криму. Вихід до Чорного моря мав особливе економічне, оборонне і стратегічне значення для Росії. Важливою проблемою було забезпечення найбільш сприятливого режиму чорноморських проток. Вільний прохід через них російських торгових кораблів сприяв економічному розвитку і процвітанню південних районів держави. Не допуск в Чорне море іноземних військових кораблів також було одним із завдань російської дипломатії. Важливим заходом втручання в внутрішні справи Порти було право захисту християнських підданих Османської імперії.

На Кавказі інтереси Росії зіштовхнулися з інтересами Туреччини і Ірану. Тут царський уряд намагався розширити свої володіння, укріпити і зробити стабільними кордони на Закавказзі. В 1801р. російський уряд видав “Маніфест до грузинського народу”, про встановлення там російського правління [25,с.469]. На протязі 1801-13рр. вся територія Грузії і Північного Азербайджану ввійшли в склад Російської імперії [10, с.42].

Ці протиріччя призвали до ряду війн між Росією і Туреччиною і Іраном в першій чверті ХІХ ст.. в 1804р. розпочалася російсько-іранскьа війна. Вона закінчилася перемогою Росії і підписанням Гюлістанського мирного договору в 1813р. Іран визнав російське панування над великою територією Закавказзя, Дагестаном і західним побережжям Каспійського моря. Росія одержала виключне право мати флот на Каспії [13,с.210].

Російсько-турецька війна 1806-12рр. була викликана прагненням Росії посилити свої позиції на Близькому Сході і підтримати повсталих проти султана сербів. Саме в ході цієї війни в Олександра І виник план захопити Константинополь [3,с.20].

Війна проходила з перемінними успіхами і мала затяжний характер. Після призначення М. Кутузова в березня 1811р. командуючим Дунайською армією воєнні дії активізувалися. Турки зазнали ряд поразок на берегах Дунаю. Це змусило Порту піти на переговори про мир.

В травні 1812р. був підписаний Бухарестський мирний договір. До Росії відійшли Бессарабія і значна ділянка Чорноморського побережжя Кавказа з містом Сухум. Молдавія і Валахія, що залишилася в складі Османської імперії, одержали автономію [8,с.492].

Бухарестський мирний договір мав велике значення, оскільки був укладений за місяць до наполеонівської агресії. Договір дозволив російському командуванню зосередити всі сили на відбиття нападу Франції.

Після завершення Вітчизняної війни і утворення Священного союзу Росія і надалі прагнула захопити владу над Босфорською протокою. Як уже зазналося офіційно російська влада не могла підтримувати повстанців , що виступили проти султана. Але саме в Росії формувалися таємні організації, що мали за мету визволення Греції – гетерії. Грецьке повстання 1821р. викликало значне піднесення серед російського дворянства. Велика частина російських офіцерів поспішила на добровільну службу до грецьких повсталих [3,с.21]. Багато багатих росіян надавали матеріальну допомогу повсталим. Проте російський імператор не підтримав повсталих.

Цією бездіяльністю Олександр І, на нашу думку, відрікся від концепції “Москва – ІІІ Рим”. Точніше сказати, він відступив від анти турецького вістря. Це було зумовлене необхідністю збереження Священного союзу.

Значну увагу в російській зовнішній політиці цього часу займала проблема опанування Північним Кавказом. Ця територія була заселена багатьма народами, що відрізнялися один від одного мовами, традиціями, звичаями, рівнем суспільного розвитку. В кінці XVIII – на початку ХІХ ст.. російська адміністрація уклала з правлячою верхівкою племен і общин угоди про їх входження в склад Російської імперії. Однак тут влада Росії була чисто номінальною: поза контролем залишилися гірські райони[15,с.224]. в подібній ситуації була турецька адміністрація в Чорногорії.

Перед російською адміністрацією після закінчення епохи наполеонівських війн і після приєднання більшої частини Закавказзя постало завдання стабілізація становища і утвердження російської влади на Північному Кавказі. Потрібно було також покінчити з набігами гірських народів, від яких страждали жителі рівнинного Передкавказзя і Грузії. Одночасно потрібно було призупинити поширення турецького і англійського впливу в Кавказькому регіоні. Всі факти викликали активізацію російської політики на Північному і Північно-Західному Кавказі.

Досягнення поставлених завдань виконувалось двома шляхами. По-перше, мирними переговорами і укладанням нових угод з окремими народами Північного Кавказу. По-друге ведення активних воєнних дій проте найбільш вороже налаштованих гірських общин.

При Олександрі І генерал О.П. Єрмолов, призначений намісником Кавказу, почав просуватися в глибину Чечні і Дагестану. При цьому він створював оборонні лінії і воєнні опорні пункти. В відповідь на набіги горців він здійснював також каральні експедиції. При намісництві О.П.Єрмолова посилився спротив гірських народів. Він вилився в релігійно-політичний рух – мюридизм. Під мюридизмом розумівся релігійний фанатизм і безперервна боротьба проти невірних (“газават).” На Північному Кавказі цей рух був спрямований суто проти росіян, що надавали йому націоналістичний характер [13,с.218].

Отже в першій чверті ХІХ ст.. імперська ідея дещо трансформувалася. Росія в цей час вела активну зовнішню політику в двох напрямках – європейському і східному. Ця політика мала значні успіхи, але залишала невирішеними і інші ряд проблем. Зокрема не вдалося захопити Дарданелли і Босфор, встановити контроль над Північним Кавказом. Європа в цей