Розділ ІІІ. Імперська ідея в зовнішній політиці Миколи І.

27 листопада 1825р. імператор Олександр І помер, а 13 грудня його місце зайняв Микола І[9]. Новий імператор одержав від свого попередника, як він сам вважав два невирішені проблеми.”Східне питання” (під ним розуміли боротьбу європейських держав за панування в Туреччині) і конституційне Царство Польське. Микола І взагалі вважав, що приєднання нових польських земель лише послабне західні кордони Російської імперії.

За правління Миколи І значно трансформувалася імперська ідея в Росії. Вона набула більш консервативного і негнучкого характеру. Та й взагалі царювання Миколи І – золотий вік російського націоналізму. Росія і Європа свідомо протиставлялися одна другій як два різні культурно-історичні світи, принципово різні по основам їх політичного, релігійного, національного побуту і характеру[15,с.254]. Ця активізація консервативних елементів в суспільстві була викликана ліберальним правлінням Олександра І. одним із найбільш відомих апологетів консерваторів Карамзін в записці “Про давню і нову Росію” писав: “У нас не Англія, ми стільки століть бачили суддю в монарху і добру волю його визнавали вищим уставом… В Росії государ є живий закон: добрих милує, злих карає і любов перших здобуває страхом останніх… В монарху російськім поєднуються всі влади, наше правління, є вітцівське патріархальне” [15,с.255].

Ідеї ІІІ Риму – месіанізму народу богомолця перетворився в другій чверті ХІХ ст.. в міцний рух намелавізму який прагнув об’єднати всі слов’янські народи , під приводом Росії, як об’єднаної православної держави і в рух слов’янофільтства який базувався на протиставленні Заходу і Сходу.

Одним із основоположників слов’янофільства І. Кірієвський писав, що “між Сходом і Заходом існує вже різниця … у способі богословського мислення. В їх стремлінні до правди світа глядів східні мислителі в першу чергу дбають про відповідний стан думаючого Духа, західні ж більше про зовнішній зв'язок понять.” [3,с.24]. Сам Микола І досить не довірливо ставився до слов’яновільства вороже – до намелавізму офіційно пояснювалось, що російський патріотизм повинен виходити “не із слов’янства, що створене грою фантазії, а з основи російського, без всяких додатків сучасних політичних ідей” [15,с.282].

Прийшовши до влади Микола І вирішив покінчити з Конституцією Царства Польського. На його думку, існування в складі самодержавної Російської імперії конституційної Польщі несе загрозу спокою всій державі. Поляки самі дали привід Миколі І вжити рішучих заходів по відношенню до них самих. В 1830р. розпочалося польське повстання. Микола І, що виступав завжди проти принципу національного самовизначень, жорстоко придушив це повстання. Після поразки повстання Микола І позбавив Польщу Конституції. Він казав генералу Паскевичу: “ Я одержав ковчег з покінченою Конституцією, за яку дуже дякую, вона буде зберігатися в Зброярній кімнаті”

[9,с.43].

Російській імператор, придушуючи польське повстання справді вірив в те, що він робить добру справу. Під час своєї промови до поляків в 1835р. Микола І казав: “Серед всіх смут хвилюючих Європу…Росія одна лишається могутньою і недоторканою. Повірте мені, панове, належити Росії і користуватися її покровительством є справжнє щастя” [25,с.697].

Імператор Микола І ввійшов в історію , як душитель революції. Ще за його життя французький мандрівник маркіз де Кюстін відмічав, що Микола І “впевнений і прямолінійний борець за монархічну владу в Європі…він монархіст і абсолютист…” [22,с.147]. Ведення боротьби з революціями не йшло в розріз з імперською ідеєю і було боротьбою за реальні інтереси Росії в Європі [9,с.45].

Російський імператор під Угорського повстання говорив: ”не одна допомога Австрії для придушення бунту і по її заклику мене до того підштовхнули, а й почуття і обов’язок захисту спокою…Росії мене викликають на бій, бо в угорському заколоті явно видно справи загальної змови проти усього святого, особисто проти Росії” [10,с.235].

Після революційних подій 1830-31рр. в Франції і Польщі царизм, боячись нового вибуху революції настійливо прагнув відновити Священний союз. Для цього Росія готова була піти на зовнішньополітичні поступки. Але політичні переговори затягнулися, а в 1848р. почалася революція у Франції, яка перекинулася на багато інших країн. Микола І оголосив мобілізацію в країні і надав 20-міліонному позику австрійському імператору для придушення повстання [8,с.563].а в 1849р. на придушення повстання в Угорщині російський уряд відправив 120-тисячне військо[6,с.75]. Цей ввід російських військ в Угорщину, нашу думку, Микола І організував, щоб показати Європі свої сили і домогтися покращення міжнародного становища Росії. Подібний хід зробили США коли в 1945р. скинули на японські міста Хіросіма і Нагасакі атомні бомби, щоб показати свою силу СРСР. Цей вчинок Миколи І мав зовсім неочікуваний для нього наслідок. Європейські держави, замість того, щоб покірно мовчати, стали гуртуватись проти Російської імперії.

Революційні події в Європі призвели до того, що Росія ще більше стала віддалятися від Європи. Протиріччя між Російською імперією і Європейськими державами проявилися в Східному питанню.

Охоронець рівноваги на Заході, Микола І з самого початку царювання повів енергійну східну політику. Цей наступ на Схід співпав з розвитком конанизацією російського півдня, з економічним піднесенням Новоросії і всієї України, з ростом значення Чорноморських шляхів. Та все ж “східне питання” і оволодіння протоками Царг раду були головними проблемами зовнішньої політики Росії.

Микола І спрямував всю