Як уже вище зазначалося, в 1821р. розпочалося анти турецьке повстання у Греції, Олександр І не надав реальної допомоги повсталим. Ситуація змінилася з приходом до влади Миколи І. він в 1821р. розпочав російсько-турецьку війну. В її ході Росія приєднала Молдавію і Валахію [7,с.386]. Слід відмітити, що в радянській історіографії, це оцінюється виключно, як позитивне явище.[1.c.3].

Воєнні дії проходили на Закавказзі і на Балканах. Туреччина була підготовлена гірше, ніж Росія. На Кавказі росіяни взяли фортеці Каре і Баязет. На Балканах в 1829р. російська армія завдала ряд поразок турецьким військам і здобула м. Адріанополь, що знаходився поблизу від столиці Османської імперії [13,с.217]. В вересні 1829р. був підписаний Адріанопільський мирний договір. До Росії перейшла значна територія чорноморського узбережжя Кавказу і частина вірменських областей [23,с.337]. В 1830р. була створена незалежна грецька держава.

Одразу ж після перемоги над Туреччиною Микола І не прагнув знищення країни. Тому, що він надіявся встановити там свій контроль [5,с.338]. Але проти цього виступила Європейські країни. Тоді російський імператор Микола І запропонував Англії поділити Османську імперію[22,с.147]. Він запропонував Англії Єгипет (що належав тоді Туреччині) за допомогу поділити Туреччину і отримати Константинополь. Та англійський уряд боячись посилення Росії не погодився [3,с.21]. Микола І після відмови англійської сторони рішив анти турецьку політику сам. Це в кінці кінців призвело до Кримської війни і поразки Росії [16,с.94].

Другим не лише важливим суперником Росії на Сході залишався Іран. В 20-ті ХІХст. Іран при підтримці Англії активно готувався до війни з Росією, бажаючи повернути землі втрачено згідно Рюмістанського договору 1813р. і відновити свій вплив на Закавказзі. В 1826р. іранська армія вторгнулася в Карабах. Іранський головнокомандувач вибрав Тіфлінська напрям намагаючись одним ударом покінчити з російським пануванням на Кавказі [13,с.217].

Російські війська при підтримці вірменських і грузинських добровольчих загонів захопила фортецю Єреван, а потім Південний Азербайджан і Тавріз. Поразка Ірану стала очевидною. В лютому 1828р. був підписаний Туркманчанський мирний договір. Згідно нього в склад Росії ввійшли Єреван і Нахічевань. В 1828р. була створена вірменська область [8,с.554]. Перемога в цій війні сприяла зростанню агресивних апетитів російської влади. Вона виправдовувала своє просування тим, що росіяни на підкореній землі несуть свою високо цивілізаційну культуру.

За правління Миколи І погіршилося становище на Кавказі. В цей час в Дагестані і Чечні сильно поширився тут фактично відбулося складання своєрідної держави – імамат. Це була мусульманська теологічна держава. Існування її в складі Російської імперії суперечила уваровській триаді [15,с.279], що була тим підгрунттям, на якому будувала Росія часів Миколи І.

В 1829-30рр. між Російською імперією і імамантом, що об’єднав найбільш непримиренних горців почалась так звана Кримська війна. В 1834р. імамом (головою держави) став Шаміль. Це була яскрава, харизматична постать в історії чеченського народу. Він зумів створити сильну армію і зосередив в своїх руках адміністративну, воєнну і духовну владу. Під його керівництвом на Північному Кавказі посилилась боротьба проти росіян. Вона продовжувалась з перемінним успіхом 30 років. В 40-і рр. ХІХст. Шамілю вдалося розширити підвладні йому території. Він встановив тісні контакти з Туреччиною і Англією.

В боротьбі проти імамата Росія зазнала значних фінансових, економічних, моральних і людських втрат. Але і горці зазнавали втрат та й ресурси на боротьбу в них були не вичерпні. Вона стали поволі здавати позиції. Та незважаючи на це російським військам вдалося заволодіти цією територією лише в 1863-1864рр.[13,с.218-219].

Отже російський уряд в другій чверті ХІХ ст.. прагнув реалізувати імперську ідею, що мала 2 напрями – Західний і Східний. На Заході Микола І вів активну боротьбу проти розгортання революції і за зміцнення власних позицій. Микола І відійшов від ліберальної політики свого попередника Олександра І.

Охоронець “рівноваги” на Заході, Микола І з самого початку свого правління повів енергійну східну політику. Перська і Турецька війни 20-х рр., завоювання Кавказа багатополітичній боротьбі, наступ в Середню Азію у 30-рр. - широко ілюструють втілення імперської ідеї на практиці.

Висновки

Імперська ідея, що зародилася значний вплив на життя російського суспільства в першій половині ХІХ ст.. Імперська ідея сприяла передусім утворенню тієї необмеженої абсолютної влади, яку вона виправдовувала спадкоємством із Візантією, божественним походженням її. Ця влада часто шукала опори в хворобливій містиці.

Імперська ідея в ХІХ ст.. дещо змінилася в порівнянні з попередніми епохами. Якщо до цього часу її носіями були державні чи церковні діячі, то в дану пору вона перетворилася на “достояння” всього народу.

Саме в цей час російський народ стали годувати ідеями про те , що він є особливим, божим. Месіанізм російського народу в середині імперії деградував до рівня звичайного шовінізму, від якого страждали всі народи, які були підкорені під владу російської держави і які були змушені зрікатися власної культури і мови.

Імперська ідея в середині держави була втілена в знаменитій уваровськіій триаді : ”православ’я , самодержав’я , народність.” Саме на ній ґрунтувалася політика Петербурга по відношенню до підкорених народів. В них проводилась політика русифікації, чинилися економічні і культурні утиски. Ця політика мала за мету створити єдиний народ, який би розмовляв однією мовою, молився одному Богові, підкорявся одному самодержавцю.

Негативне значення мала і церковна політика російської влади в