Новаторство І. Карпенка-Карого в п'єсі «Сто тисяч» полягає ще й у тому, що в ній виникають елементи авантюрної драми — жанру, давно відомого в західноєвропейській драматургії, але но-вого для української. До того ж проблеми, порушені в цій комедії, а також у п'єсі «Хазяїн» — художньому продовженні «Ста ти-сяч», є актуальними «болючими» проблемами і нашої сьогодніш-ньої дійсності.

У спадщині Карпенка-Карого знаходимо кілька творів, в яких розробляється історична тематика. Інтерес до минулого рідної землі зумовлювався прагненням українських письменників — Марка Кропивницького, Михайла Старицького, Гвана Франка, незважаючи на цензурні заборони, підносити національну само-свідомість народу Г. Карпенко-Карий йшов до розкриття минуло-го рідної землі через художнє переосмислення відповідних фоль-клорних сюжетів і образів. Так, в основу драми «Бондарівна» (1884) покладено мотив і сюжетну канву народної пісні «Ой в містечку Богуславку», де піднесено образ української патріот-ки, яка за відстоювання своєї честі поплатилася життям. Дія дра-ми «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1893) відбувається на тлі боротьби запорожців проти турецько-татарських понево-лювачів. Г. Карпенко-Карий спробував свої сили і в жанрі істо-ричної трагедії, написавши в 1899 році п'єсу «Сава Чалий», що стала одним з найдовершеніших зразків цього жанру в україн-ській літературі.

До постаті одного з керівників гайдамацького руху на Поділлі у XVIII ст. Сави Чалого, опоетизованого в народній баладній пісні ще в 1838р., звертався і Микола Костомаров. Його романтична трагедія «Сава Чалий» занадто вільно трактувала мотив та ідею народної пісні, де засуджувалося ренегатство повстанського ва-тажка, який перекинувся в шляхетський табір. Микола Костома-ров намагався довести невинність зрадника, зобразити Саву Ча-лого як жертву свого прагнення до братерства «ляхів і козаків» і натомість показав Гната Голого, який вбив Саву, як лиходія.

Трагедії ж І. Карпенка-Карого «Сава Чалий», створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психоло-гізм, точна й переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв. Драматург відійшов від сюжетних та етичних акцентів пісні, де Гнат Голий є уособленням народної позиції й ім'ям своїх побрати-мів карає зрадника Саву. Реаліст Карпенко-Карий показав усю хибність як вихідних позицій Сави Чалого, так і остаточної мети його боротьби за інтереси народу: часткове зменшення панщини, певні пільги селянам тощо. Суть розвитку колізії твору полягає не стільки у зрадництві, не в процесі переродження Сави Чалого, скільки у неминучості, історичній закономірності політичного й морального виродження такого «заступництва» за народ, яке базується на угодовських засадах. Нерозв'язна внутрішня супе-речність між суб'єктивним бажанням Сави Чалого зробити добро для свого народу та об'єктивною неможливістю досягти мети об-раним шляхом надає трагедійності цьому характерові, підсилюва-ної тим, що йдеться про непересічну особистість, яка не знайшла історично перспективних шляхів боротьби. До того ж трагедій-ність долі головного героя твору полягає в тому, що Сава Чалий як людина високих моральних поривань, бурхливих пристрастей прагнув відстоювати інтереси поневоленого, закріпаченого се-лянства, але, заплутуючись у сітях, уміло розставлених шляхти-чем Шмигельським, починає вагатися. Кохання до шляхтянки Зосі засліплює очі запорожця, він починає стримувати вибух на-родного гніву, закликає чекати «слушного часу». Все це приво-дить до розриву між Савою і Гнатом, а отже, і до переходу гайда-мацького ватажка в табір Потоцького. Так непересічна особистість вироджується на наших очах, стає однодумцем хитрого, підступ-ного Шмигельського, який, маскуючись, грає роль козака.

У фіналі трагедії Сава намагається виправдатися перед гайда-маками («Я лиш обороняв від кривди вашої увесь край»). Але такі «виправдання» Гнат категорично відкидає, нагадавши про його злочини, заподіяні й колишнім товаришам, і всьому народо-ві. Пафос твору — в осуді зради як найстрашнішого зла.

І. Карпенко-Карий зображує гайдамацький рух за фольклор-ною традицією. Показуючи трагедію визвольних змагань народу, зумовлену зрадою ватажка, який «за ланські ласощі й принади» перекинувся на бік Потоцького й став страчувати своїх недавніх побратимів, драматург акцентує на справедливості помсти над перебіжчиком, здійсненої його колишнім товаришем Гнатом Го-лим. Осуджуючи поведінку зрадника, Карпенко-Карий порушу-вав болючі проблеми сучасного йому суспільного життя, розв'я-зував їх з демократичних позицій.

Уроки трагедії Карпенка-Карого, її злободенність полягають насамперед у тому, що і в момент її написання, і пізніше, навіть сьогодні, вона закликає до єдності народу, до єдності ватажка і мас. Трагедія, звертаючись до кожного з нас, навчає обдумувати кожен крок, кожний вчинок, нагадує, що невиважені дії можуть привести людину до горя, нещастя, до невідворотного кінця.

Досить точно відтворюючи історичний колорит XVII ст., реа-' л'істична трагедія Карпенка-Карого «Сава Чалий» є «своєрідною відповіддю драматурга-демократа на питання, що робити селян-ству, щоб звільнитися від поміщицького гніту». Це споріднює п'єсу з іншими творами, в яких соціальні проблеми аналізувалися на матеріалі історичного минулого, і свідчить не лише про її по-літичну актуальність, а й про глибоку народність.

Таким чином, творчість Івана Карпенка-Карого, говорив Іван Франко, «наповнює нас почуттям подиву, для його таланту. Об-няти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя».

Творчість І. Карпенка-Карого своєрідно підсумувала майже столітній розвиток української драматургії, піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим багатством, вона

у своїй цілісності, являє собою розмаїту картину життя України протягом століть. У художній розробці історичного чи фольклор-ного матеріалу далекого минулого досить відчутним є зв'язок з тогочасними життєвими проблемами. Його драми на сучасні теми з психологічною глибиною