Повчальний характер поезії засвідчує про світоглядну зрілість, «дорослість», ліричного суб”єкта твору.

Образну параллель «дитина- пташка» прведено у наступному творі Малковича «Пташина елегія».Мовомислительні філософські узагальнення цього явища слід шукати ще у коренях язичницьких міфів, в яких існуволо повір”я, що душі померлих перевтілюються у пташок та відлітають у небо.У віршованому тексті актуалізується образи, в основу яких лягли слова літати, пурхати, щебетати:

Вони й літати ще не розучились

Ще пурхають нівроку

Ще в їхніх головах відчутне щебетання

…(немовби в грудочці замерзлої пташини

Вони свою пташиність вже хоронять).

Наведене новоутворення зближається в тексті поетичного циклу з ликсемою ніжності.Малкович підносить людську чуттєвість (пташиність).

Життєва конкретика ( діти хоронять померлу пташку ) ,стає смисловою опорою світоглядних висновків. Втрата «пташиності»-зменшення духовності, моральності.

У Святому Письмі ,символ птаха- праобраз доброї новини,приємної звістки.Птах ,зокрема голуб ,за Біблійними оповідями-перевтілений символ Святого Духа. Тому слід зазначити, що автор вдало поєднав ці два на перший погляд не сумісні образи.

Усе сумнішу душу залишаєм

У спадок по собі

Самотніші і сумніші

Приходять покоління

Людей

Пташок

Дерев.

Наприкінці вірша - відкритий песемізм, ностальчні ноти, семантика втраченості, тотажна глобальному спустошенню.Поет вдається до ще одного дуже відомого та надзвичайно спірного сюжету-Армагедону (або кінця світу).

У останній книзі Біблії- «Об”явлення Івана Богуслова» ,що являється найбільшим сюжетним джерелом для письменників, якраз йдеться про упадок людського духу, знівечення людських цінностей « у кінці всіх днів людських».Поет знову наголошує на основне філософське питання : сенс буття, кінечність всього живого, парадоксальність існування.

Художнє мовомислення творчості Івана Малковича коливається між двома світоглядними точками зору : абсурдністю людського існування та здатністю людини долати всі , навіть на перший погляд нездоланниі перешкоди. Це знову ж пояснюється релігійністю митця, його вірою в людську духовну безсмертність.Така твердість життєвих поглядів поєта справляє переконливе оптимістичне враження про нього як про людину глибокодушевного бачення, унікально тонкого ,творчо- мелодійного мислення.

Пародоксальні асоціативні містки між особистістю ,яка «не знайшла себе» ,і природнім явищем письменник зображує у вірші «Нав”язливий сон».

Сни для слов”ясько- християнського народу-щось містичне; те, що походить «з глибин часу та мудрості Творця».Описи снів зустрічаються у давній українській літературі (князю Олегу віщому приснився сон про те, що він дивним чином загине від свого улюбленого каня); не одноразово у Святому Писанні: сном Діва Марія була сповіщена про народження сина - Спасителя, у вісні Господь являвся Якову, Мойсею, Ною ,Давиду, Соломону та іншим пророкам.

У язчницькій міфології сни теж посідають визначальне значення. Наші предки вірили ,що через сон до них «говорять боги»,попереджуючи їх про можливу небезпеку чи кардинальні зміни у житті.

У самій назві цього твору Малкович заклав свого роду психологічний підтекст- адже з точки зору сучасної психології, сон – це «репетиція життя».Психологи стверджують ,що нам сниться здебільшого те ,що ми переживаємо; те, що на даний момент є для людини найактуальнішою проблемою. І поет не випадково називає сон нав”язливим – адже він переживає долю країни, і ,уникаючи фальшивої патріотичної риторики, осмислює наболілу проблему рідної мови та становлення особистості кожного українця.

Фінал вірша спонукає читача задуматись над свої вчинками ,віднайти в собі «отих кілька променів» і освітити ними світ довкола себе ,

«зігрівши світ дарованою Господом любов”ю».

…по кілька променів

Маємо у собі

І не знаємо що з ними робити

Метафоричною грою слів автору вдається сконцентрувати увагу читача на основні реалістичні питання. Це притаманне лише йому вміння зауважили не тільки критики, але й самі цінителі його творчості. Найчастіше цілий розгорнутий метафоричний образ твориться цілим віршем ,як, наприклад, у поезії «Коло».

Автор трансформує поширений у язичницькій міфології культ кола – життя людини уподібнюється до накресленого геометричного кола, у якому кожна деталь має значення. Як не можна розімкнути коло ,так і нікому ще не вдавалось щось змінити у пройденому житті. Тому «потрібно цінувати кожну даровану Богом мить життя, насолоджуватись нею, не забуваючи про банальну незворотність у колі буття» ;бо «життя – це те , що людина найбільше старається зберегти і найменше цінить»:

… і циркуль дерев”яний до руки

Тобі впаде , і ти накреслиш коло

Розтягши циркуля аж до самого краю;

О, як же тісно в колі тім довкола,

А в нім живуть ,

Радіють,

І вмирають.

Розглянемо зокрема кожне поетичне словосполучення. «І циркуль дерев”яний до руки тобі впаде»-те, що він із дерева, розцінюється його похідністю із живої природи; «впаде до руки»-випаде на долю; накреслити коло-побудувати ,прожити життя ;

«розтягши циркуля аж до самого краю»-використовуючи потенціал, проходити життєві негаразди; те, що в «колі тісно»-випробування, парадоксальність існування у житті добра і зла, радості та печалі, жорстокість окремих людей.

За тематичним співвідношенням, цей вірш пересікається із «Псалмами» ще одного біблійного персонажа – царя Давида (у своїй книзі Давид теж розмірковує у подібній формі над сенсом життя, роблячи висновок, що «краще бути у домі скорботи, ніж у домі радості; бо всі дні людські повні печалі та турбот»); та «Книгою Еклезіяста або проповідника»:

Сказав я в серці своєму: випробую

Себе радощами та сміхом;

Але і це – марнота;

І побудував