Вячеслав Чорновіл не є і не був просто актуалізованим політиком партійної конкретики. А саме таким його зазвичай сприймали, саме за це з ним воювали, саме на тому стояла його популярність. Це лише одна й далеко не найвизначніша іпостась Вячеслава Чорновола. Насправді він і донині залишається стратегічним генієм українського національного самоусвідомлення, структурований практикою філософ дисидентства, людина вершинної суспільно-демократичної думки XX століття, український демократичний "фундаменталіст". Немає нічого випадкового в тому, що Чорноволів товариш по увґязненню Михайло Хейфец, автор книжки "Вячеслав Чорновил — зэковский генерал", ще там, у Мордовії, відзначаючи "дирижерские черты" Чорновола, записав: "Наблюдая за ним со стороны, я сопоставлял его с Ганди, Неру, Кениатой, Нкрумой; это именно подобный им тип национального вожака".

Мова йде саме про масштаб. Щоб осягнути масштаб Чорновола, потрібен час. І Чорновіл уже вийшов на історичну дистанцію.

Він не став Президентом України. Але став її національним Героєм — посмертно. Його вбили в русі — у дорозі, по шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоровґям і життям.

Ця рана ніколи не загоїться. Вячеслава Чорновола було вбито жорстоко й підступно, після тривалої психологічної облоги, після масового творення облудної громадської думки. Убито наприкінці тисячоліття, кривавого й загрозливого для України. Убито, як убивали всіх її національних провідників — від Івана Мазепи до Хмеля, від Симона Петлюри до Грушевського, від Тараса Шевченка до Франка, від Степана Бандери до Василя Стуса та Івана Світличного. Убито, як було вбито й потоптано Андрія Сахарова, генерала Петра Григоренка, Галину Старовойтову; а ще раніше — Аллу Горську, Тихого й Литвина, Валерія Марченка, Оксану Мешко...

На Чорновола полювали все життя. Затуляли рота, виривали з рук перо, арештовували, морили голодом, паплюжили плітками, погрожували. Напевне, ні про кого не наплела компартійна й посткомпартійна пропаганда стільки дурниць, як про нього. Найогидніше, що деякі з цих міфів згодом почали повторювати й ті, кого він вважав за своїх прихильників, на чию допомогу розраховував. Стрільбу вели з різних боків. Спочатку це була система. Але й після того, як вона впала, нападів, хоч як це парадоксально, не поменшало, їх було безліч, мисливців: від садистів-слідчих до макабричних табірних наглядачів; від штатних провокаторів з постійно мінливими фізіономіями до заздрісних і лукавих "однодумців"; від ексцентриків лівої політики до перефарбованих у жовто-блакитне сталінців; від затятого бюрократа до амбітних сутенерів української національної ідеї, котрі страждали від того, що поруч з Чорноволом виглядають хіба що політичною карикатурою. Під завісу долучилися сюди й колишні соратники, позаяк не бачили далі власної амбіції. "А велике й суттєве, — як писав сам В. Чорновіл, — видно тільки з історичної відстані". Між тим декого із захисників народних інтересів потягло — під виглядом нового бачення стратегії і тактики — на смачне й вигідне. І залізо втомлюється, виправдовувалися вони, не можна ж розвивати рухівську ідею лише на ентузіазмі! Так і життя мине — за що ж тоді боролися? Один із них заявив, що не пошкодує й мільйона доларів, аби усунути Чорновола з Руху, а інший — інтеліґентно пояснював з трибуни з’їзду, що, на жаль, і знамена доводиться іноді топтати, війна є війна, і якщо Чорновіл став у Русі гальмом, нічого не вдієш — "треба переступити через нього — і йти далі..." Так і не вдалося переконати цього любителя лунких афоризмів, що армія, яка топче власні знамена, рано чи пізно перетворюється на зграю мародерів...

Такою є зовнішня канва хроніки його життя. Чорновіл почав його як журналіст і з цього шляху не зійшов.

Про Вячеслава Чорновола та про його феномен ще напишуть десятки книжок. Вийдуть друком його статті, політичні звернення, есе та монографії, унікальне листування. Створено Фонд Вячеслава Чорновола, президентом якого обрано його дружину й соратницю — відому українську поетесу Атену Пашко. Фонд розпочав роботу над підготовкою зібрання творів, а це десяток томів.

Його талант шліфували мордовські табори. Там він став філософом і стратегом. І все одно найважливіше: він був не з бронзи і не з мармуру. Він був весела й жива людина, з усіма рисами живої людини; вони лише відтіняли його масштаб, його дар схоплювати проблему зразу і в цілому, його вміння передбачати й вести...

Читаймо його, читаймо уважно, з олівцем, — і ми, сьогоднішні, багато що переосмислимо.

І в багатьох випадках знайдемо відповідь на те, як жити далі, куди прямувати, чого стерегтися. У нього про це сказано, треба тільки хотіти це побачити.

Чорновіл ніколи не співав з чужого голосу, нікому не підспівував; говорив, що думав, — думав, що говорив. Він був і залишився опозиціонером до всього, що гальмувало шлях до незалежності України, до Моральної Людини, до Бога; і там, у таборах, і тут, у новій і ще не оформленій реальності.

Отож, нехай Бог допоможе і нам з вами, славні наші побратими, — допоможе зрозуміти Вячеслава Чорновола.

Себто зробити те, що нам не вдалося зробити за його життя.

Зрозуміти, осягнути, — а після того вже не розлучатися з ним ніколи.

Ось деякі уривки зі статей В’ячеслава Чорновола.

Я страшенно себе завантажую, викладаюся.

Я просто дуже переконана людина, людина якоїсь ідеї, яку я прагнув реалізовувати,