але не мав змоги цього робити — ви знаєте, де я дуже довго був, у яких умовах. А коли з'явилася можливість реалізації, я виявився абсолютно готовим. Я чітко знав, як воно повинно бути і чого я хочу, і тому я всіма силами іду цією лінією. А людям це не подобається, їх потрібно довго переконувати, вони люблять посумніватися, щоб ти з ними поділяв їхні сумніви. Проте я не прагну якоїсь великої влади, я є самодостатньою людиною. Якби я не був головою Руху, можливо, я якийсь газетно-журнальний синдикат створив би, бо це те, що я люблю, або працював би десь у виконавчій владі, щоб реалізувати свої ідеї.
Про Незалежність
Справді, чому Україна не пішла шляхом Чехії, Польщі, країн Балтії, де після здобуття незалежності або навіть перед тим відбувся ґрунтовний злам старої політичної системи і до влади прийшли нові люди й нові політичні сили, як правило, правоцентристські партії чи фронти, ідеологічно близькі нашому Народному Рухові України? Для ілюстрації назву тільки імена Валенси, Гавела, Ландсбергіса, Лаара, Антала. Я називаю трагедією молодої української демократії те, що ми, залишивши владу в руках старої комуністичної номенклатури, ще з часів перших президентських виборів розпочали змагання між собою. Враховуючи значний вплив тоді на події в Україні західної діаспори - вплив як ідеологічний, так і матеріальний, думаю, що бодай якусь частинку вини за покручений шлях, яким пішла самостійна Україна, ми можемо розділити з вами. Бо хіба не було експортовано сюди, в Україну, той трагічний розлам державницьких сил, який з часів визвольних змагань 30-40-х років на десятиліття затримався на еміграції?! Бо хіба, чублячись між собою, не поспішали наші лідери за океан за моральною і матеріальною підтримкою?! І такі вояжі тривають донині.
Наші політичні партії повинні шукати опори й матеріальної підтримки у власній державі, в того середнього класу молодого бізнесу, що хоч важко, але все ж таки народжується і спинається на ноги. А якщо у нашої, не такої вже й багатої, діаспори знайдеться зайва копійка, то краще використати її для розбудови українських організацій у власних державах або, у крайньому разі, для гуманітарної чи культурницької допомоги. В ідеалі ми повинні прагнути, щоб Україна допомагала діаспорі, а не навпаки. А ви зате лобіюватимете інтереси України у своїх державах. Нам важливо, щоб ви по можливості вберегли від повної асиміляції своїх дітей і онуків і щоб у XXI столітті на ось такі форуми вони збиралися разом з нашими дітьми і онуками.
Про державу
Похмурими привидами стоять мертві заводи; місяцями не отримують зарплат учителі, лікарі, військові, бо бюджет на минулий рік виявився "липою". Життєвий рівень багатьох громадян далі падає. Бюджетний голодомор доконує національну культуру й науку. Безпартійний уряд не складає враження єдиної команди, готової вивести державу з кризи. Коефіцієнт корисної дії неструктурованого парламенту дуже невисокий. "Партія влади" устами своїх теоретиків з оточення Президента пропонує нам модель неукраїнської України, безпартійного суспільства, в якому заправлятиме космополітична промислово-фінансова олігархія.
І все ж... Кожний новий рік утверджує нашу незалежність не тільки в політиці й економіці, а й — що важливіше — в людській психології. Руйнуються старі стереотипи мислення. Підростає молодь, що не відчула на собі мертвотного впливу комуністичного режиму. Усією державою і кожний сам по собі вчимося покладатися тільки на себе. Якщо навіть при не найкращій владі з'явилися проблиски світла в кінці тунелю, то це свідчить, що Україна вистоїть, що її чекає світле майбутнє.
Про демократію
Аналізуючи потім цілу купу записок, я відзначив тривожну тенденцію, яка загрозливо зростає з року в рік, від зустрічі до зустрічі. Меншає інтерес до загальнодержавних справ, до високої політики, більшає доза роздратованості, скепсису, а то й повної зневіри. І це в регіоні, відомому високим рівнем державницької свідомості, де міська, а віднедавна і обласна влада в руках демократів, де роблять щирі зусилля допомогти найбіднішим.
Один з моїх виборців похмуро пророкував: "Хоч комуністи і марченки-вітренки паразитують на нашій біді, як хробаки в гноївці, бо воно їм зовсім не болить, але якщо ви мовчатимете, люди підуть за ними, а не за вами".
Зізнатися, у 1994 році ми були заскочені проривом "нових лівих" у парламент України, недооцінивши вагу соціальної демагогії в щоденній політиці та її впливу на людські настрої. Основним противником перед попередніми виборами ми називали не лівих, вплив яких вочевидь применшили, а "партію влади", номенклатуру, яка залишалася при владі після проголошення незалежності і скомпрометувала наші святі гасла.
Мабуть, ми все ж мали тоді рацію, бо без господарювання старої комуністичної номенклатури, яка заблокувала реформи й довела державу до економічного хаосу, а народ до зубожіння, ностальгія за минулим, а отже, і певний успіх лівих були б неможливі (запитайте, наприклад, чеха чи естонця, чи хоче він повернення до соціалістичного раю...). Ми критикували "партію влади" взагалі або вели мудрі дискусії про опозицію, випустивши з уваги конкретну живу людину, яка, придушена нашою невмирущою бюрократією, залишилася наодинці з безробіттям, невиплатою зарплати, холодом і недостатнім харчуванням.
Ми не можемо наслідувати лівих, які, не раз справедливо критикуючи існуючий стан, кличуть нас у минуле — до соціалізму, до імперії, а отже, до ще більшої трагедії народу. Але ми не можемо і мовчати...
Сподіваюся, ми зуміємо обрати правильну стратегію соціального захисту нашого народу. Нині група науковців ... завершує роботу над рухівською програмою
