Про націоналізм жертовний і націоналізм кар'єрний

Для мене і для нас усіх націоналіст — це патріот своєї Батьківщини. Це людина, яка понад усе любить свою Батьківщину, нашу Україну, яка понад усе хоче добра для неї.

Отож треба провести межу між жертовним націоналізмом, і тим, що я можу назвати кар'єрним націоналізмом.

Змінилися часи — і люди, які колись сиділи по кабінетах райкомів партії та райкомів комсомолу, в інших затишних місцинках, раптом на хвилі часу стали надзвичайно великими націоналістами й повчають мене й таких, як я, які сиділи десятиліттями, довгими роками по концтаборах за Україну, за наш народ, — хто справжній націоналіст, а хто ні.

Я думаю, що їм час від часу треба приходити до символічних чи справжніх могил справжніх націоналістів, справжніх українських патріотів і каятися тут.

Про Владу

Ставши формально безпартійними, більшість партфункціонерів не перестала бути комуністами в душі, а отже, і плодить при владі собі подібних.

Упадає у вічі зворушлива дружба теперішніх компартійців з місцевою владою абсолютної більшості областей України. Так до кого ж вони в опозиції? Очевидно, в опозиції ліві до Української держави як такої, до Президента, який не виправдав їхньої довіри, і до уряду?

Ситуація цілком очевидна: ліві, які тепер очолюють виконавчу владу в більшості областей України, хоч з тактичних міркувань сьогодні ще не записані до комуністичної чи соціалістичної партій і називають себе безпартійними, створюють умови для перемоги відвертих лівих у парламенті та в місцевих виборних органах, що посилить їхні власні позиції і дасть їм можливість легалізуватися.

Про парламент

Що таке неструктурований парламент, не здатний на продуману й цілеспрямовану законотворчу діяльність, прекрасно демонструє нинішнє скликання Верховної Ради, уражене законодавчою імпотенцією. Причини теж лежать на поверхні. Дві третини депутатів, обраних у 1994 році, були позапартійними й "незалежними". Масштаби фальшувань на тих виборах вражаючі. Частина "обранців народу" відверто купили собі місця в парламенті задля депутатської недоторканності, лобізму чи службової кар'єри й на засідання Верховної Ради взагалі не з'являються.

У державі запанувала атмосфера колективної безвідповідальності. Безпартійний Президент, безпартійний уряд, безпартійний анархічний парламент — назвіть цивілізовану державу, де ще таке можливе. Звідси — тотальна корумпованість суспільства, розгнузданість чиновництва, відверте злодійство на всіх щаблях влади. Ніхто ні за що й ні перед ким не відповідає.

Дуже прикро, що серед противників партійності, політичної структурованості суспільства й влади опинився Президент держави. Не випадково саме з його найближчого оточення вийшли теоретичні спроби обґрунтувати "особливий шлях" України, якою повинна правити "партія влади", що складається з директорського та вчорашнього компартійно-комсомольського істеблішменту. Сьогодні саме за вказівкою Президента залежні від нього по службі чи прикуплені виконавчою владою депутати відмовляються підтримати вже прийнятий ними ж у першому читанні виборчий закон.

Про уряд

Головна причина кризи не лише нинішнього, а й попередніх урядів — політична неструктурованість українського суспільства, передусім парламенту держави. Уряд неспроможний провести через Верховну Раду те чи інше рішення, оскільки в законодавчому органі відсутня більшість, яка б уряд підтримувала. Жодна політична сила не відповідає за діяльність Кабінету Міністрів чи бодай його частини. З іншого боку, за незначними винятками позапартійні урядовці не несуть ніякої відповідальності перед конкретними політичними силами. Неструктурованість парламенту унеможливлює формування коаліційного уряду. Атмосфера безвідповідальності й "ручного" управління, очевидно, влаштовує Президента та уряд, які через наближені до них депутатські групи у Верховній Раді блокують прийняття нового закону про вибори.

Тому виникає запитання: за якими принципами має намір Президент України формувати новий уряд — знову за принципом колективної безвідповідальності? Чи не стане знову визначальним клановий підхід, проти якого рішуче й послідовно виступає Народний Рух України?

Про Верховну Раду

Уже помічається тривожна тенденція пригальмувати розгляд саме тих законів, без яких стимульовані Конституцією реформи неможливі.

Згадайте, скільки говорилося в цьому залі й поза ним про необхідність якнайшвидшого прийняття податкового кодексу, без чого неможливо ні стимулювати знесилене податками виробництво, ні сформувати реальний бюджет. І що ж ми бачимо в розданому нам проекті постанови про порядок денний шостої сесії? У вересні ми податками не займатимемося взагалі, основні положення податкової політики в Україні розглянемо в першому читанні тільки в жовтні. Коли буде друге читання — невідомо, як і вкрай важливого закону про податок на додану вартість, який уперше розглядатиметься чомусь тільки в листопаді. Передбачається друге читання вже розглянутих законів про податок на майно підприємств тільки у листопаді, а так званого "податку на багатство", тобто на нерухоме майно громадян, — тільки в грудні. Перше читання проекту закону про оренду землі знаходимо тільки в кінці листопадового списку, а розгляду закону про єдиний податок на землю не передбачено взагалі. Отож плакав наш бюджет наступного року дрібненькими сльозами, а з ним — і зарплати працівників бюджетної сфери.

Що це: невміння керувати законотворчим процесом чи свідоме шкідництво за принципом: чим гірше всій державі, тим ліпше певним політичним силам, що паразитують на антидержавній та антиринковій демагогії?

Наші псевдоборці "за