Рішення Ради Ліги Націй у справі Сх. Галичини, чи може також якісь інші мотиви спонукали Вінцента Вітоса, прем'єра Польщі, з початком 1921 р. робити старання через о. митрата Войнаровського намовити д-ра Петрушевича до згоди з Польщею на базі федерації Сх. Галичини з Польщею, якій Галичина передала би тільки військові та закордонні справи. Петрушевич піддав цю справу під дискусію, але більшість Ради Уповноважених висловилася проти польської пропозиції, вважаючи її новим підступом для використання на міжнароднім полі. Також і Диктатор не довіряв полякам і сильно вірив, що право галицьких українців на самовизначення таки переможе.

Щоб приспішити вирішення справи Галичини та викликати позитивне ставлення до українців, уряд Диктатора запропонував Антанті проект конституції майбутньої Галицької Республіки, на основі якої три головні народності – українці, поляки і жиди – мали б користуватися однаковими правами.

Уряд Диктатора робив також старання, щоб справу Галичини вирішила міжнародна конференція в Генуї, яка відбулася навесні 1922 р. Але більшовицька делегація розбила цю конференцію і справа Галичини знову відкладена.

Тим часом справи змінювались не на нашу користь. ЗСА відсепарувалися від європейських справ і не вступили до Ліги Націй, Ллойд Джордж, що найбільше обстоював справу українців Галичини, відійшов у жовтні 1922 р., більшовицький режим втримався, а французька компанія, президентом якої був Ж. Камбон, президент Ради Амбасадорів, дістала від польського уряду право експлуатації нафти в Бориславськім басейні. Щоб показати зовнішньому світові, що поляки мають добру волю заспокоїти потреби українців, польський сейм ухвалив 26 вересня 1922 р. закон про воєводську автономію у Галичині й заснування українського університету. Так то нафтою і законом, якого поляки не думали впровадити в життя, Польща добилася того, що Рада Амбасадорів 14 березня 1923 р. признала Сх. Галичину Польщі без жадних застережень [21].

Внаслідок того рішення Ради Амбасадорів Петрушевич розв'язав свій уряд у Відні та звинув усі його дипломатичні представництва й місії, але дальше вважав за свій обов'язок бути репрезентантом Галичини на міжнародному полі. Щоб утруднити Петрушевичеві його дальшу працю в користь Галичини, польський уряд постарався про те, щоб Австрія, а опісля і Чехо-Словаччина, відмовили йому права побуту на їхніх територіях. Тому Петрушевич переніс центр своєї дальшої праці до Берліну.

Тоді, коли всі старання Петрушевича в справі Галичини розбивалися об мур байдужності, а то й неприхильності Заходу, представники Совєтської України, на доручення Москви, дальше закидали сіті на нього, щоб перетягнути на свою сторону. Вони знали вплив Петрушевича на край і тому хотіли при його помочі переставити галичан на совєтофільські позиції. Вони підкреслювали, що на сході є українська держава, яка допоможе Західній Україні визволитися з-під польського ярма, якщо ця остання зреволюціонізує народні маси проти Польщі і не дасть їй закріпитись на українських землях.

Здається, що вирішальною у зміні поглядів Петрушевича була його таємна зустріч із Хр. Раковським, головою уряду Совєтської України, після міжнародної конференції у Генуї. Вже перед рішенням Ради Амбасадорів у справі Галичини Українська Військова Організація (УВО) знала про зміну орієнтації Петрушевича і змінила своє відношення до нього. В березні 1923 р. делегація Петрушевича під проводом сотника чи отамана Івана Коссака була в Москві, яка домагалася усунення полк. Коновальця з проводу УВО. Коли ж Петрушевичеві не вдалося підкорити собі УВО, прихильна йому група створила конкуренційну "Західно-Українску Національно-Революційну Організацію" (ЗУНРО), яка, однак, по кількох роках завмерла.

Внаслідок зміни політичної орієнтації Петрушевич втратив вплив серед української громадськості в Галичині й на еміграції і поволі відходив у забуття, хоча ще час-від-часу можна було довідатись з преси про його ноти до Ліги Націй, чи куди інде.

Слід, одначе, пригадати, що д-р Петрушевич не був тоді єдиний, хто повірив, що Совєтська Україна, скріпившись українізацією і культурним відродженням, дійсно зможе стати українською державою. Крім того, не честолюбність чи жадоба наживи вплинули на зміну орієнтації Петрушевича, а його намір дальше боронити свій народ перед польським поневоленням. Здається, що Петрушевич вже в тридцятих роках побачив свою помилку [21].

В останніх роках свого життя д-р Євген Петрушевич терпів недостатки. Деяку матеріальну допомогу давали йому гетьман Павло Скоропадський, сплачуючи його борги, та о. д-р Петро Вергун, апостольський візитатор українців-католиків у Німеччині, який також опікувався ним в часі його довготривалої недуги.

Помер д-р Є. Петрушевич 29 серпня 1940 р. у Гермсдорфі коло Берліну. Його тлінні останки відпровадив на цвинтар рим.-кат. кафедри св. Гедвіґи в Берліні 4 вересня о. д-р Вергун, який також сказав надгробне слово. Зворушливе слово сказав також історик д-р Микола Андрусяк, який попрощався з колишнім Президентом ЗУНР від імені стрільців УГА та всіх учасників визвольних змагань і від українських скитальців у Німеччині. В 1959 р. "Об'єднання Українців-Правників Емігрантів" у Торонто, під проводом д-ра Семена Шевчука, відшукавши місце поховання Петрушевича, своїм коштом поставило пам'ятник на його могилі та заплатило належність за місце до 2020 року.

Розглядаючи політичну і громадську діяльність Євгена Петрушевича, ми не можемо не схилити голови перед його мужністю: він, беручи на себе важке завдання лідера визвольної боротьби, був свідомий своєї відповідальності не лише перед народом, але й перед історією. Хоча зазнав нещадної критики за допущені помилки – за вичікувальну позицію, обережність, вагання, – його заслу­ги перед Україною неперевершені. Упродовж усієї своєї політичної діяльності він проявив себе ідейним патріотом, розумним і передбачливим державним мужем, стійким