Оцінюючи працю Петрушевича, громадяни Сокальщини віддали на нього 92% усіх голосів у виборах до австрійського парламенту в 1907 р. у виборчій окрузі Сокаль-Радехів-Броди. Вдруге вибрано його послом з цієї ж округи в 1911 р. і він залишився послом австрійського парламенту аж до розвалу Австро-Угорської монархії.

За намовою д-ра Євгена Олесницького, адвоката в Стрию і посла до галицького сейму, Петрушевич перенісся до Сколього, де також був активний як у місті, так і в своєму повіті. Д-р Олесницький мав намір зректися свого посольського мандату і на своєму місці хотів бачити Петрушевича, що й сталося в 1910 р., коли Петрушевич став послом галицького сейму. Уважливий до інших, безкорисливий, а до того ще й репрезентативний і один з кращих промовців у парламенті та галицькім сеймі, Петрушевич скоро зайняв провідне місце серед наших послів.

Ставши заступником голови Українського Сеймового Клубу (головою був д-р Кость Левицький), Петрушевич розпочав безкомпромісну боротьбу за права українців у Галичині, яка змусила поляків піти на деякі уступки. Прийшло до схвалення кориснішої для українців виборчої ординації і частинної зміни крайового статуту й досягнуто згоди австрійського уряду на заснування українського університету у Львові не пізніше початку 1916 р. Здавалося, що може врешті українці осягнуть свою ціль – відділення польських земель від історичної Галичини та створення окремого коронного краю з українських земель Австро-Угорщини, бо й сам престолонаслідник Франц Фердинанд схилявся до думки перетворення Австро-Угорської монархії на федерацію держав поодиноких народів Австро-Угорщини. На жаль, Франц Фердинанд загинув у Сараєві та розпочалась Перша світова війна.

Коли в травні 1915 р. постала у Відні з представників галицьких і буковинських партій та Союзу Визволення України Загальна Українська Рада (ЗУР) з Костем Левицьким у проводі, Петрушевич став заступником голови, але, вважаючи поставу голови ЗУР до уряду надто довірливою і лояльною, він згодом виступив зі ЗУР, щоб не брати відповідальності за її політику.

Щоб прихилити поляків на свою сторону, Німеччина й Австрія 5 листопада 1916 р. проголосила створення Польського Королівства на землях, що належали до Росії. Рівночасно появився рескрипт австрійського цісаря про відокремлення Галичини, що перекреслювало надії українців на поділ Галичини та створювало для поляків можливість евентуального прилучення Галичини до Польського Королівства. Ці події викликали гостру критику політики ЗУР, резиґнацію К. Левицького та розв'язання ЗУР. Політичний провід перейшов знов до Української Парламентарної Репрезентації (УПР), головою якої на місце К. Левицького став знов Юліян Романчук, що мав загальну пошану та був від 1910 р. віцепрезидентом австрійського парламенту. В 1917 р., однак, маючи 75 років, Романчук рішився віддати провід у молодші руки. Головою УПР став д-р Євген Петрушевич, брат дружини Романчука [21].

Як голова УПР, Петрушевич вимагав від австрійського уряду кращого відношення до українців і добився того, що режим у Галичині в відношенні до українців помітно злагіднів. Українці зайняли деякі визначніші пости (Йосип Ганічак став генер. прокуратором Австрії, проф. Іван Горбачевський, член Палати Панів – міністром здоров'я). Полонофільського намісника Галичини ген. Діллера замінено ген. Гуйном, який скидався на безстороннього, хоч ним і не був, як показалось пізніше. Та найважнішою справою тоді Петрушевич вважав боротьбу проти відокремлення Галичини, чого домагалися поляки, плануючи її прилучити до Польського Королівства. Петрушевичеві таки вдалося знівечити польські плани, але все таки Австрія дальше снувала відносно Галичини різні проекти, некорисні для українців.

2.2. Діяльність Є.Петрушевича на чолі уряду ЗУНР

Надії на кращу долю українців під Австрією прийшли з проголошенням самостійності Української Народної Республіки (УНР). Коли на мирних переговорах у Бересті голова австрійської делегації гр. О. Чернін відкинув домагання української делегації прилучення українських земель Австро-Угорщини до УНР, як також відкинув домагання приїзду до Берестя Євгена Петрушевича для вислову бажань австрійських українців, українська делегація, маючи співпрацю західноукраїнського політичного проводу, добилася підписання тайного договору, яким Австрія зобов'язалася до створення до 20 липня 1918 р. української автономної провінції в Австро-Угорській монархії.

Маючи на увазі реалізацію цього договору, Петрушевич скликав до Львова на день 25 березня 1918 р. з'їзд мужів довір'я всіх українських політичних партій, який мав обговорити дві важні справи, а саме: творення українського коронного краю та організацію національної оборони на непартійній базі. В ухвалених резолюціях з'їзд, між іншим, домагався, щоб, згідно з національними й історичними правами українців, уряд відділив Галичину, як спадщину Галицько-Волинської держави, від польських земель і створив з Галичини та Буковини окремий державний організм. В справі організації національної оборони на непартійній базі зайшли розходження і остаточно обов'язки в цій справі перебрав на себе Народній Комітет, очолюваний К. Левицьким, який створив окрему Комісію Народної Оборони.

Тому що під тиском поляків австрійський уряд анулював тайний договір з УНР, а цісар Карло стримувався з перетворенням Австро-Угорської монархії на федерацію національних держав, Петрушевич рішився вже довше не ждати на рішення цісаря. Він 10 жовтня рішив скликати до Львова на 18 жовтня Українську Конституанту (УК), яка мала вирішити долю австрійських українців.

Галичину могли врятувати