від дальшого польського поневолення дві можливості: поміч вже існуючої української держави за Збручем, або застосування права народів на самовизначення, оголошеного президентом Вілсоном. Петрушевич був докладно поінформований про все, що діялося на Наддніпрянщині і не вірив, що від неї Галичина зможе в тім часі дістати поміч проти польської агресії. Він також побоювався помсти Антанти за Берестейський мир. Тому 18 жовтня, коли в Народному Домі у Львові зібралася УК, щоб вирішити долю українських земель Австро-Угорщини, Петрушевич запропонував, щоб УК проголосила створення української держави, а питання, з ким вона має злучитися, чи мати федеративний зв'язок, залишила на пізніше вирішення. Крім надій на Мирову Конференцію і на право народів на самовизначення, Петрушевич брав під увагу й те, що Австрія тоді ще мала поважну мілітарну силу на українських землях, яку поляки могли використати проти українців [21].
Після довгих нарад, які тягнулися до 4-ої години ранку 19 жовтня, УК прийняла більшістю голосів внесок Петрушевича. Опісля УК перемінилася на Українську Національну Раду (УНР), президентом якої на основі раніше ухваленого статуту став д-р Євген Петрушевич. На назначених на 19 жовтня зборах поіменно запрошених найвизначніших представників Галичини, Буковини і Закарпаття, які несподівано перемінились на віче, Петрушевич виголосив промову, після якої проголосив створення української держави на українських землях Австро-Угорщини.
Тому, що 16 жовтня остаточно появився цісарський маніфест про перетворення Австро-Угорщини на федеративну державу, Петрушевич хотів ще використати австрійський уряд, щоб при його помочі перебрати владу і в цей спосіб спаралізувати замір поляків. Він договорився з прем'єром Гусареком, що цісар номінує українця намісником Східної Галичини, який при помочі УНРади зорганізує владу. На жаль, коли 25 жовтня Петрушевич мав дістати від Гусарека відповідне цісарське письмо, прем'єром став д-р Лямаш, що дальше зволікав з вирішенням поділу Галичини [21].
Тим часом поляки створили в Кракові 28 жовтня Польську Ліквідаційну Комісію (ПЛК), яка, перебравши владу в польській частині Галичини, намірялась зробити це саме 1 листопада у Львові при помочі Польської Організації Військової (ПОВ). Львівська делегація УНРади з К. Левицьким у проводі домагалась 31 жовтня від намісника Гуйна передачі влади в українські руки, а коли він від цього відмовився, рішила, за попередньою домовою з Петрушевичем у Відні, перебрати владу революційним способом. Сталося це 1 листопада 1918 р. завдяки Військовому Комітетові під проводом сотника Дмитра Вітовського, пізнішого полковника Галицької Армії, яка остаточно дістала назву "Українська Галицька Армія" (УГА).
Перебуваючи у Відні, Петрушевич окремим меморандумом ще 26 жовтня повідомив президента Вілсона про створення української держави на українських землях Австро-Угорської монархії на основі проголошеного Вілсоном принципу вільнного самовизначення народів. У цім меморандумі Петрушевич подав історію Західної України від найдавніших до найновіших часів та збивав польські претензії до західноукраїнських земель. Після "Листопадового зриву" Петрушевич, за посередництвом посольств нейтральних держав у Відні, а головно Швеції, переслав телеграфічно ноти багатьом державам, якими він їх повідомляв про створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) та про польську агресію проти неї.
До президента Вілсона Петрушевич вислав 26 листопада ще одну ноту, в якій він зазначив, що: ЗУНР охоплює тільки українські етнографічні території і не посягає по чужі; український народ багато терпів під гнітом польської шляхти, румунських бояр і мадярських вельмож і тепер хоче скинути не тільки політичне, але також і соціально-економічне ярмо; УНРада перебрала владу своїми власними силами, а не німецькими, чи австрійськими, як це неправдиво твердить польський уряд. Нота Петрушевича також підкреслила українську негативну поставу супроти більшовиків і просила Вілсона про його інтервенцію, щоб спинити небажаний пролив крови. У Відні старався Петрушевич також про участь ЗУНР у ліквідації майна монархії та про скорий поворот українських вояків з південних фронтів. Маючи на увазі потребу зовнішніх зв'язків, Петрушевич створив посольства ЗУНР у Відні й Празі та дипломатичні представництва в Будапешті й Берліні [21].
До Станиславова (теперішнього Івано-Франківська), що став тимчасовою столицею ЗУНР, Петрушевич повернувся аж при кінці грудня 1918 р. перед відкриттям сесії УНРади, поповненої через вибори, що відбулись 26 листопада, делегатами від повітів і більших міст Галичини. Відкривши перше засідання УНРади, Петрушевич склав свої повноваження, але УНРада таємним голосуванням знов вибрала його президентом.
Як президент УНРади, Петрушевич мав тільки репрезентативні функції голови держави. Інші функції голови держави він ділив з Виділом УНРади, який, крім президента, складався ще з дев'ятьох вибраних членів УНРади. До Виділу, між іншим, належало іменувати членів виконавчої влади – Раду Державних Секретарів (звану також Державним Секретаріатом) і начальників державних урядів як цивільних, так і військових.
Внаслідок злуки ЗУНР і УНР в одну, соборну УНР 22 січня 1919 р., ЗУНР стала Західною Областю УНР (ЗО УНР), а президент Петрушевич шостим членом Директорії УНР. Але вже 11 лютого з Директорії вибув її голова – Володимир Винниченко і ця тимчасова законодавча влада УНР, що сповняла також роль голови держави, складалась знов із п'яти осіб, причому Симон Петлюра, крім головування в Директорії, був ще й Головним Отаманом війська УНР.
Тут слід зазначити, що аж до скликання всеукраїнських Установчих Зборів, закон про злуку залишав автономію для ЗО УНР з окремим її законодавчим органом – УНРадою і виконавчим органом – Державним Секретаріатом, про що пізніше забував дехто з наддніпрянців. Також і в закордонній політиці допускалась подвійність дипломатичного представництва, якщо цього вимагали інтереси однієї з частин. Але паралельні представництва
