Вперше особисто виступив Президент Петрушевич як член Директорії у державній нараді всіх членів Директорії, представників Ради Народних Міністрів і представників політичних і суспільних організацій, яка відбулася у Проскурові (нинішнім Хмельницькім) у днях 14-15 березня 1919 р. (Петрушевич і два члени уряду ЗО УНР – О. Бачинський і Михайло Лозинський – приїхали, з огляду на спізнений поїзд зі Станіславова, щойно 15 березня).

На цій нараді, яка мала вирішити напрямні дальшої політики УНР, представники двох соціалістичних партій – соціал-демократів і соціалістів-революціонерів, виступали за негайне зривання переговорів з антантським командуванням в Одесі і за переговорами про мир з більшовиками. Після дискусій Директорія одноголосно відкинула пропозиції цих партій і стала по стороні прем'єра Остапенка та поміркованих урядових партій, які були проти пропозиції миру з більшовиками та зривання переговорів з Антантою.

Після наради в Проскурові, ліві партії дальше робили спроби зміни курсу політики та уряду, які привели до створення в Кам'янці Подільськім 22 березня ефемерного "Комітету Оборони Республіки" та день раніше "Революційного Комітету" в команді Південного фронту, що остаточно допровадило до ліквідації цього фронту та втрати військового виряду й озброєння на користь румунів і загрозу для Галичини від Червоної Армії над Збручем [21].

Внаслідок наступу більшовиків прийшло до евакуації уряду УНР з Проскурова і Кам'янця Подільського до Рівного і частково до Станіславова. Якщо йдеться про Директорію, то Петлюра і Макаренко остаточно осіли у Рівнім, як було плановано, а Андрієвський та Швець долучилися до Петрушевича у Станіславі.

Маючи надію, що з урядом блоку соціал-демократів і соціалістів-революціонерів може наступити порозуміння лівих елементів і повстанців по другім боці фронту, Петлюра та Макаренко під тиском цього блоку 9 квітня 1919 р. номінували кабінет Бориса Мартоса, хоч на це вони тоді не мали формальної згоди інших членів Директорії, які засадничо були за тим, щоб Раду Народних Міністрів покликати на підставі широкої національно-політичної консолідації. Пізніше Швець, який переїхав до Рівного, дав себе переконати до згоди на цей однобічний кабінет, Андрієвський відкрито його не визнавав, а Петрушевич публічно його легальності не заперечував, але формально на нього не погодився.

Іменування нового кабінету мало погані наслідки. Воно викликало невдоволення поміркованих партій, а головно соціалістів-самостійників і дало обманне оправдання для бунту отамана Оскілка, який то бунт наніс багато шкоди не тільки Волинській Групі в часі наступу армії ген. Галлєра, але також і на міжнароднім форумі. Внаслідок злому фронту Дієвої Армії, Директорія і уряд УНР, які від 5 травня знаходились у Радивилові, переїхали до Галичини й остаточно осіли в Тернополі.

Виснажена та доволі знищена війною мала Галичина диспонувала навесні 1919 р. чисельно сильнішою армією, ніж її мала Наддніпрянщина. Та все таки заносилося на те, що вона може не встоятись проти війська цілої Польщі, скріпленого армією ген. Галлєра, що її Антанта добре озброїла й вислала з Франції до Польщі для боротьби проти більшовиків. Недомаганням УГА було відносно мале число старшин взагалі, а вищих старшин зокрема, брак військового виряду й амуніції, та брак вишколених для фронту резерв. Тому Петрушевич старався позитивно розв'язати польсько-український конфлікт у Галичині при помочі Мирової Конференції у Парижі, яка вирішувала долю земель колишньої Австро-Угорщини [21].

Щоб не допустити до наступу скріплених польських сил, конечно треба було осягнути перемир'я на фронті та визначити польсько-українську демаркаційну лінію. Переговори в цій справі вели спеціальна делегація ЗО УНР та делегація УНР під проводом Гр. Сидоренка в Парижі. Остаточно нашим делегаціям пощастило добитися рішення Найвищої Ради Альянтських і Заприязнених Держав про перемир'я, але поляки це рішення знехтували й продовжували офензиву, яку розпочали 14 травня 1919 р.

Дальші старання наших делегацій у Парижі про отримання польського наступу з допомогою армії Галлєра не мали успіху з огляду на неприхильне ставлення до нас більшості членів Мирової Конференції та їх співробітників, а головно президента Мирової Конференції – Жоржа Клємансо. Наддніпрянщину він уважав частиною передвоєнної Росії, яку хотів реставрувати, а Галичиною хотів збільшити Польщу, як ланку "санітарного кордону" проти більшовиків і евентуальну союзницю Франції проти Німеччини. Полякам помогло також і те, що 18 травня влада УНР вислала до Польщі місію, яка дала полякам до зрозуміння, що справа Галичини не буде на перешкоді порозумінню УНР з Польщею. Поляки, очевидно, постаралися, щоб про місію УНР до Польщі негайно дізналася Антанта. Велика перевага чисельна та технічна польського війська змусила УГА невпинно відступати. її дух підупадав і сила маліла. Важка ситуація ще погіршилася, коли 24 травня з Буковини на Покуття рушило румунське військо, до якого долучилась ще польська "залізна дивізія" ген. Л. Желібовського. Побоюючись евентуального польського полону, влада ЗО УНР рішила 24 травня вислати через Карпати до Відня чотирьох державних секретарів, щоб вони разом з двома представниками ЗО УНР у Парижі могли в разі потреби репрезентувати ЗО УНР перед зовнішнім світом. Одного з них, Михайла Мартинця, спіймали поляки і розстріляли разом з його співробітниками.

Виділ УНРади та Державний Секретаріат виїхали зі Станіслава 26 травня до Бучача, а опісля до Заліщик. У такій грізній ситуації сильно розкомплектовані Виділ УНРади і Державний Секретаріат 9 червня передали всю свою владу в руки Петрушевича, як Уповноваженого Диктатора. До помочі Диктатор мав своїх чотирьох уповноважених, а саме: д-ра С. Голубовича