Таким чином, виходячи з викладеного вище, у автора немає підстав стверджувати, що князь Ієремія Вишневецький якимось чином провокував релігійну ворожнечу в своїх задніпрянських володіннях. Навпаки, всі його дії свідчать про наявність доброї волі, хай навіть з прагматичних господарських міркувань. Процитуємо тепер бодай фрагмент зі згаданого вище цехового акту, виданого князем у січні 1633 року (йому тоді йшов 21 рік) і опублікованого О.Лазаревським у “Чтениях…” (К., 1902, ст. 203). “Вєдомо чиню тимъ моимъ листомъ, кому би о том вєдать надлежало, ижъ я, хотячи в якъ наилутшомъ порядку мєста мои украинние имєти, а именно цехи разние при давних обичаях зоставляю , также права и вольности надаю, якъ и мєсту моему столичному Лубнямъ, то есть цехам совокупним з собою – кравецкому, шевскому, кушнєрскому и ковалскому. Волно им цехмистра зъ братiи своей кого пожелаютъ избирать и оному во всемъ послушними буть, канонов два як содержитъся между ремесныками, на год розситить и на ихъ пожиток обратить, единъ канон на воскресенье русское кадей тры, або на святыхъ Козми i Дамияна, с которих повинни, якъ обичай состоитъ, свєчи поставнiе давать”… Аналогічною мовою писаний поданий нижче “Акт на цех резницкий в Прилуках” від 21 грудня 1636 р.

Обидва документи знаходяться в Румянцевському описі у вигляді “копіи с полского діалекта” і підтверджені полковим канцеляристом Яковом Сергієнком. Звернімо увагу: йдеться саме про копію, а не переклад. Можливо, про транслітерацію з латини на кирилицю. А тепер порівняймо “полскій діалект” наведеного фрагменту із старокнижною мовою, скажімо, “Самовидця” – і навряд чи після цього можна однозначно стверджувати, що молодий Ієремія забув “руську” мову, виховуючись змалечку в ієзуітській колегії, а в юності, що називається, “не вилазячи” з Європи. Тобто, умов для “зради рідної мови” у князя було більш ніж достатньо. Для порівняння: О.Лазаревський в тому же томі “Чтений…” поряд з актами Ієремії подає акти воєводи Якова Собеського і Петра Комаровського, який служив у магната Яна Жолкевського, але в перекладі “съ подлинныхъ полскыхъ на русской язык” , виконаному писарем Баришовської міської ратуші Василем Якимовим. Тут же – акти на шевський цех у Гадячі від 1642 і 1645 років, писані відповідно Стефаном Ковальським, людиною каштеляна краківського Станіслава Концпольського, інший – самим каштеляном; обидва акти “переводилъ с подлинного полского судья земский Феодор Война” .

Прилуцький акт від 20 січня 1633 р. для нас цікавий не лише тим, що ставить під сумнів популярний пропагандистський стереотип Ієремії Вишневецького. З акту, писаного, ймовірно, в Лубнах, видно, що намір облаштувати там свою столицю виник у князя досить давно, і, мабуть, іще до набуття повноліття. Можна припустити, що Ієремія вже дізнався від того ж князя Костянтина, свого опікуна, яку спадщину він втратив у Молдавії зі смертю батька, отже, господарська заповзятливість Яреми виглядала би як прагнення надолужити втрачене. Якщо так, то слід визнати: Ієремії це справді вдалося.

Напередодні вибуху Хмельниччини, за різними підрахунками, на території України-Вишневеччини знаходилося від 52 до 56 населених пунктів різної величини. Багато з них заново виникли на місці осад, зруйнованих монголо-татарами ще в ХІІІ ст.(Чорнухи, Горошин, Лукомль, Снятин, Сенча). В крупні промислово-торгові центри перетворилися Лохвиця, Пирятин, Ічня, Варва, Срібне - кількість господарств у цих містах перевищувала тисячу (за підрахунками К.Бочкарьова (“Очерки…”, ст.33), кожне господарство в середньому нараховувало до п’яти чоловік). Не була винятком і князівська столиця Лубни (2646 господарств і 40 млинів). К.Бочкарьов наводить цілий список цехів, що існували тоді в Лубнах, як підтвердження “процвітання тогочасної культури” (Там же, ст.35). Найбільшим же торгово-промисловим центром Вишневеччини стали Ромни. Відбивши це занехаяне містечко в 1644 р. у коронного маршалка Адама Казановського, Ієремія побудував у ньому твердиню замість старих оборонних споруд, розмістив гарнізон, активно почав розвивати торгівлю й ремесла – ковальське, кравецьке, ткацьке. Роменські ювеліри стали відомими за межами Вишневеччини, кількість господарств у місті сягнула 6000, був побудований двір для приїжджих купців. На жаль, мало відомо, як велося сільське господарство у Вишневеччині. К.Бочкарьов наводить розмір тамтешніх податків – п’ять талерів за господарське право (“ліцензія на індивідуально-трудову діяльність”? – Ю.Р. ) та два червінця за оренду млина щороку (“Очерки…”, ст. 34). При цьому не зазначається, які повинності мали нести ті, у кого термін слобід вичерпувався, яким був обсяг панщини, на якому праві врешті-решт обсаджувалися села в краї. Однак зростання кількості слобожан свідчить, що згадані умови проживання були в принципі прийнятні для