У сім же пункті заборонялося українцям вести торговлю з Кримом: «остерегать того накрЪпко, чтоб изъ малороссійскихъ городовъ, въ Крымъ съ торгами и со всякою живностью не Ъздили и лошадей въ Крымь не продавали». Се вже лапка й на економічну сторону життя України.

Пункт 8. Щоб військо московське не ставало у козаків постоєм, «й мужиками й измінниками ихь не називали». Се знов такий загальник, на який московське правительство цілком могло погодитися.

У сім же пункті говорилося й от про що. Україна була краєм свободи й рівності, і тому багато москалів, не зносячи царського тюремного режиму, переселялося жити в Україну. Але Москва історично все мала претензії бути краєм благоденствія для всіх, а хто не хотів благоденствувати, того били кнутом і сажали в тюрму. Так московське правительство робило і з отими своїми переселенцями: розшукувало їх через своїх шпіонів на Україні і хоч чоловік нічого нікому злого не подіяв, тягло його в Москву, а там уже коротка розправа: «да не імел лі глова какова умисла на Єво Царская Велічества, да не чініл лі с кєм угавору» і т. д... А що єдиним способом діяти правди, був кнут та муки, то били й терзали чоловіка не знати за що й про що. Так от пункт 8 просив, щоб «русскихь людей, которые на Украйну зашли давно, изь Украйнн не виводить». Але цар, як одвічний кат, очевидно на се згодитися не міг і повелівав нікого на Україну не приймати, а які єсть московські люди — видати їх Москві головою.

Пункт 9. В нім новий гетьман хотів забезпечити й своїх людей. Річ у тім, що Москва по якому-небудь доносу, а то й просто по капризу воєводи забирала наших людей до себе (так само, як і досі робили губернатори) і там мучила, держала в тюрмах. Часом такий нещасливець вирвався й тшав додому, але гірка його була година, коли він по раз другий попадався в московські руки. Так от пункт 9-й просив, щоб хоч тих, що вернуться на Україну «не учиня никакого воровства» — щоб хоч тих не забирала Москва назад та не мучила. І царське правительство великодушно на се згодилося.

А от пункти, які вставляло саме правительство московське. Таким є, наприклад, пункт 14. В нім говориться от про що.

Наші торгові люди їздили з торгом і до Москівщини, між іншим продавали тютюн і горілку. Але ж царі московські—то одвічні шинкарі, і цар заявив, що від того торгу українських купців «кабацькими сборамь чинитца поруха й недоборі». Так от цар вимагав, аби гетьман «подь жестокимі наказаньемь» заборонив українським купцям торгувати в Москівщині. Що ж гетьманові робити? Мусів згоджуватись.

Але найцікавіший то є пункт 19-й. Річ у тім, що для плати війську московські царі робили в Сєвську спеціальні «чехи» — мабуть, щось не краще отих наших теперішніх марок та бонів. Але на Україні народ тих «чехів» не хотів приймати, бо то ж було сміття. Так от цар і вимагав, аби гетьман звелів ті «чехи» приймати. «А естьли бь кто піротивень учинился — й тьмь чинить смертная казнь»... Московська розправа коротка: не захотів московського п'ятака прийнять — голову геть.

В сім же пункті повелівалося—і се власне і показує всю московську політику від давніх часів до послідніх днів — «народь Малороссійській всякими меры й способы сь Великороссійськимь соединять й вь неразорванное й крепкое согласіе приводить супружествомь й инымь. поведеніемь».

От де вона, та «кровна» єдність двох «братніх» народів — на кінці московської нагайки. Для обрусенія всі средства були добрі: навіть супіружество з акту взаїмної любови оберталося в средство русифікації.

А закінчення 19-го пункту дуже звучне. Повелівалося, щоб «никто бь голосові такихі не иапущал, что Малороссійскій край — Гетьманского Регименту, а отзывались бы везде единогласно — ИХЪ ЦАРСКАГО ПРЕСВЪТЛАГО ВЕЛИЧЕСТВА САМОДЕРЖАВНОЙ ДЕРЖАВЫ».

От він і єсть, весь дальший путь і шлях російської політики. «Не было, неть й быть не можеть» ніякого українського народу, ніякої української мови — так говорив міністр Валуев в XIX століттю. І сі слова — тільки логічне закінчення акту XVI століття, в якім повелівалося «никто бь голосовь такихь не испущаль», що Україна не то щоб там самостійна чи автономна, а що вона тільки «Гетьманського Регименту». Але натомісць всякий мусить всюда говорити, що Україна — не більше, як область «Ихъ Царскаго ПресвЪтлаго Величества Самодержавной Державы».

Отакі-то пункти мусив підписувати новий гетьман і старшина козацька. Очевидно, для кождого щирого українця було ясно, що Москва попросту ковтає Україну, послинить-послинить і ковтне трошки, а потім ще послинить—і ковтне. Але що робити, як узятись, щоб відбити свободу, того не знав ніхто. Політичні думки в усій своїй ясності зріють не скоро.

І от новий гетьман вступив в урядовання. 13-го жовтня прийшла йому вже офіціальна, «жалованная грамота», де виписувалися і потверджувалися попередні пункти, а, окрім того, й ще дещо додавалося.

«А кь окрестнымь Государемь, а именно кь Королевскому Величеству Польскому й Крымскому хану й кь инимь государями тебь, подданому нашему Хетману, й всей старшині ни о