Між іншим раз княгиня прислала лист, де писала, що на якімсь приняттю була разом з Шереметєвим і генералом Реном, і Рен буцімто сказав: —

Жаль мені сього доброго й розумного гетьмана. Він, бідний, і не знає, що князь Олександр Данилович (Меншиков) риє під ним яму — хоче сам гетьманувати.

Княгиня питає Шереметєва, чи правда тому. Шере-метєв каже—так. —

Але чому ж ніхто з добрих приятелів не перестереже гетьмана? —

Не можна. Ми самі багато дечого терпимо, але мусимо мовчати.

Отакий лист прийшов від княгині Дульської. Мазепа читав його разом із генеральним писарем Орликом. Потім сказав: —

Я сам добре знаю, що вони задумують зо мною і з усіма вами зробити: хотять мене уконтенгувати титулом Римського князя, а всю старшину викоренити, міста наші побрати під свої області, поставити в них своїх губернаторів, а якби люди противилися, то перегнати їх за Волгу, а Україну своїми людьми осадити. Та що о тім багато говорити...

Дійсно, пора розмов минала — приступала пора робити діло.

А Москва так мовби ошаліла: сила беззаконія завжди оп'яняє — і Москва насильничала, мов п'яна. «З усіх сторін скаржуться мені,— писав Мазепа Голові-ну,— на свавільство московських людей» — і пересилав при тім скаргу городенського сотника Стаховича, де розказувалося, як офіцери полку Рєпіна чинили в сотні Го-роденській. «В селі Хоіробричах чоловіка на смерть замордували: спочатку йому коліна шаблею покололи, а потім з рушниці прострілили за те, що з кіньми своїми у ліс утікав. В тім же селі хлопця з конем у полі узяли, і не знати де поділи; і коней десятеро забрали. Я хотів записати, хто то все робив, але офіцер нічого мені не хотів сказати й говорив, що краще йди, а то й тобі буде те саме. А тільки я вийшов, майор і капітан послали денщиків своїх і вони мене, поваливши, били що лед-во-ледво живого покинули. А коли я, очунявши, пішов на того ж майора скаржитися, то він стрінув мене сміхом ї сказав: <Не шукай коней по дворах. Се тобі за те, що ти у нас управи просиш».

Ох, солоно доставалося українському народу московське «благо денствіє»! А спитати б — чого ради наложили на себе отаке довічне ярмо?

А цар уже затіяв у Києві кріпость будувати, «Как закладана крьпость,— пише літописець,—великое било людямг возднханіе й плач-ь, понеже двори розметчль, садьі прекрасніє вирубали й жильцам велено, где хотя жить искать». А козаків зігнали будувати кріпость — і п'ять місяців вони її будували на всім своїм кошті. Над козаками поставив цар німецького полковника Гейсена із московськими стрільцями. Стрільці били козаків палками, обрубували вуха, а що там дома діялося—козак не знав, але догадувавсь: через Україну ішли безпере-стано московські війська і москалі брали що хотіли, палили, насилували дівчат і жінок, забирали коней, скотину, хліб... І прилуцькій полковник Горленко, трясучи кулаками перед лицем гетьмана, кричав йому: —

Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо — так твою душу і кості стануть діти наші проклинати, коли ти після себе зоставиш Україну у такій неволі!

Чи не ясною ж була тепер дорога українського гетьмана й українських кращих людей того часу?

А Карл XII ішов тим часом всюди побідно — і Петрові приходилося круто. Він шукав по цілім світі союзників (отоді й герцогу Мальбоїро за поміч предлагав Київське княжество), обіщав на всі боки: Польщі, напр., згоджувався віддати всю правобережну Україну. Саме він з поляками переговорив о тім у Жовкві, закликав і гетьмана туди, але зовсім не для поради, а по те, щоб сказати гетьманові про своє рішення — поволі починати касувати козацьке військо. Для того насамперед поробити з козаків «компанії» — взяти п'ятого, решту відправити в поспільство.

Цар се сказав Мазепі 20 квітня на військовій раді. Після ради Мазепа не пішов на обід до царя, а вернув до дому, чорний як ніч, цілий день нічого не їв. Старшину відпустив — так і пішли полковники, не знаючи що сталося.

Російські історики завше малюють Мазепу як себе-любника-зрадника, що ради своєї користі зрадив великому царю. Але себелюбці так близько до серця не приймають народних кривд.

Старшина козацька довідалася про царські думки з інших уст — і сильно схвилювалася. Се ж уже був кінець хоч сякій-такій, хоч козацькій автономії. І сходилися безперестанно то у обозного Ломиковського то у миргородського полковника Апостола: радилися, брали й Хмельницького договори і Гадяцькі пакти Виговського...

А Меншиков так уже й прямо поводився так, мовби гетьмана уже не було: сам віддав приказ компанейському полковнику Танському виступати в поході, взявши грошей на шість місяців. Коли про се донесли гетьману, він аж не стямився від образи. —

Як! То вже без мого відома і згоди Меншиков розсилає прикази людям мого регименту? Та як же ж Ганський смів би йти без моєї волі з моїм полком! Та я би його як пса велів розстріляти!

Словом — усе назрівало. Неминуче, ясно, з предопреділення історії.