Договори з шведами не ми вперше пишемо: Хмельницький уже був у союзі із шведами, помогаючи їм брати Варшаву і Краків. Отже, й теперішний договір—се тільки продовження попередніх. Та й що ж би ми за народ були, як би ми не дбали самі про себе і не відпирали небезпеки?»

Так, як бачимо, розуміли своє становище люди, що пішли з Мазепою. Не бачимо тут ні демагогічних закликів, ні обіцянок, ні закликань, ні погроз, ні всього того апарата, який супроводить кожне нечисте діло. Суха політика, суха дипломатія, суха конечність історії. Люди дійсно йшли не задля власного капризу чи користі — бо чим же погано жилося полковникові козацькому?—а волокла їх невмолима сила історії, так само як вела вона під шибеницю чи на костер всіх поборників великих ідей. Не всі вони були однаково апостоли не всі вистояли до кінця, але так було, так і буде завжди в усіх людських діяніях. Ось імена тих, що пішли.

З генеральної старшини обозний Ілія Ломиковський, судія Семен Чуйкевич, писар Пилип Орлик, осаул Антін Горленко, хорунжий Іван Сулима, бунчужний Дмитро Максимович. Потім небіж Мазепи Андрій Войнаровський, бунчуковий товариш Хведір Мирович, Клим Довгополенко, Григорій, Іван і Афанасій Герцики, Хведір Нахимовський, Хведір Третяк, Антін Гамалія, Семен Лизогуб.

З канцелярії писарі Михайло Ломиковський, Яків Гречаний, Іван Максимович та канцеляристи Антонович і Григорович.

Полковники: київський Костянтин Мокієвський, прилуцький Дмитро Горленко з зятем Бутовичем, лубенський Семен Зеленський, миргородський Данило Апостол, комнанейські Гнат Голаган та Кожуховський, сердюцький Яків Покотило. Усі зі своїми полками, але з такими, котрим навіть не сказано було, куди вони йдуть.

Перше офіціальне побачення Мазепи зі шведським королем відбулося 29 жовтня, причім гетьману України з огляду на його літа дозволено було сісти, а король слухав його стоячи. А цар уже в сей час знав що сталося. Першим доніс йому про те Меншиков. Положення було грізне; побідні війська шведські, усилені козаками, мали справді повернути колесо історї російської зовсім в небажаний бік—і цар розвивав всю енергію, щоб рятувати становище.

Насамперед велить Моншикову старшину козацьку «сколь возможно ласково призивать» (от аж ось коли понадобилася ласка) а сам видає маніфест, в якім кличестаршину до Глухова на вибори нового гетьмана. «При семь же обьявляемь, что извтьстно намь, Великому Государю учинилось, что бившій Гетман хитростію своєю безь нашого указу арендн й многіе иные оборм наложилі на Малороссійскій народь будто на плату войску, а вь самомь деле ради обогащенія своео - и ягости наложенныя повелеваемь мы ине сь Малороссійськаго народу оставить»... Божією милостію цар брехав.

А Меншикова цар послав на Батурин. Та навряд би взяв Меншиков місто: козаки відбивалися як льви. Кидав і кидав Меншиков московські війська на стіни Батурина, рови усі трупом укрив, а толку нема. Не сила московська була подоліти козацтво. І Меншиков уже був відступив від гарода, перейшов навіть річку і хотів уже, переночувавши, іти назад, але найшвося зрадник і тут, сотник прилуцького полку Ніс—пом'янемо ж щиро його ім'я. Він послав уночі свого прибічника Соло-маху догоняти Меншикова та сказати йому, що в Батурин можна увійти перед світом, коли козаки будуть спати, потайним ходом. Меншиков так і зробив: увійшов до міста і напав на сонних козаків «Рубиль ихг и кололь без всякой пощады, выднейшихь изь нихь перевязалі на крюкі». Упоравшися з козаками, почав бити всіх, хто тільки був у місті: «Выбиль» всехь до єдиного, не щадя ни пола ни возраста ни самыхь сущихь младенцеві». Військо московське палило й грабувало місто, а Меншиков з катами вішав і мучив усіх. «Самая обыкновенная казнь была живыхь четвертовать (себто відрубати праву руку, потім ліву ногу, потім ліву руку, праву ногу) и на коль сажать, а дальше выдуманы новые іроды мученія самое воображене вь ужась» приводящіє»... О, Москва на що на що, на катування завжди була великим майстром! Але сеї Батуринської різанини не забудемо ми Москві ні до Страшного Суду. І на тім суді відшукаємо ми Меншикова з царем Петром та поставимо перед ними усіх замучених батуринців.

І всі літописці тих часів пишуть одними тонами— жаху й огиди. «Люди все мечу преданы какі вь крепости, такь и вь предместьи безь остатку, не щадя ниже младенцевь, ни только старыхь» (Ригельман). «Перебили й старих і малих, решту жінок позабирали. Все розграбили» (Адлєрфельд). «Всі жителі перерізані — са звичай нелюдських московитів. Меншиков звелів прив'язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму, щоб вони подали вістку іншим про погибель Батурина» (Фріксель). «При взятій онаго города много невинныхь людей погибло, а при томі й церквы Божій самими единоверннми по ярости войска не были ощажены и оставлена впусте» (невід, літоп.).

«Весь городі, церкви, присудственнне места сі ихь архивами, арсеналы й магазейны сь запасами со всехь стороні зажжены й превращены вь попелі. Тела избіенныхь христіань і младенцевь брошены на улицахь и стогнахь града — «й не бе погребаний их»: Меншиковь бросилі, ихь на сьеденіе птицамь небеснымь, а самі обремененный безсчетннми богатствами й сокровищами городскими, удалился оть города