по московських городах. А ще нехай вам, панове, буде й те відоме, що сам гетьман з поради aqx полковників прислав до мене секретно чоловіка і велів передати, що як тільки ми наблизимося до Самари, то всі вони від Москви відстануть, зійдуться з нами і будемо разом бити москаля».
І Петрик пішов з ордою до Запоріжжя. В Кам'янім Затопі (се була кріпость недалеко від Січі) запорожці стріли Петрика і вели з ним довгі переговори. Петрик казав одно: «Як тепер ми не виб'ємося з-під московського ярма, то не виб'ємося вже з під нього ніколи».
Але ж Січ Запорожська й тепер не рішилася вся піти за Петриком, і дозволено було йти тільки охочим. Таких набралося тисячі зо три. І вони виголосили Петрика гетьманом. Новий гетьман випустив універсал до всього народу українського, де писав що хоче вибавити народ з-під тиранства московського, і закликав готовитися, «в сю військову путь проти ворога свого москаля, аби з божою поміччю скинути невільниче ярмо з ваших козацьких хребтів. Знайте, що ся війна проти москаля роспочалася не з чого іншого, як ради вашої свободи й загального добра. Самі знаєте, що з нами роблять москалі — станьте ж дружно за свою свободу! Коли тепер поможе Господь Бог вибитися з-під ярма московського — заведете тоді самі у себе такий порядок, який самі захочете. І будете мати ту свободу, яку мали предки ваші піри Богдані Хмельницькім. А коли тепер ви не встанете за свою свободу то знайте, що згубите її навіки і вічно зостанетеся московськими рабами і ніхто вже потім за вас не заступиться».
Що ж робить Мазепа? А висилає проти Петрика п'ять *полків, а сам з другими п'ятьма іде услід, пославши до Москви просьбу, щоб теж поспішали із своїми військами. Вислані вперед полковники повідомляли, що деякі міста переходять на сторону Петрикову: от перейшла Царичанка, от перейшов Китай-городок (се тепер містечка Кобелякського повіту при р. Орелі); кишенські й сокільські жителі по правім березі теж готові перейти, і всюди по людях іде гомін, навіть серед війська самого гетьмана чуються крики: «будемо москаля бити!»
Москва сильно перетривожилася. Бо приїхав туди стрілець з України і розповідав, що весь край схвилювався і всі явно говорять:
«Нехай тільки прийде Петрик з Військом Запорожським — то ми всі пристанемо до нього».
Але—скінчилося то все несподівано. Татари ніколи не були добрими союзниками і тепер вони нараз кинули все діло. І Петірик зостався сам. Він пішов назад з ордою і жив у Перекопі. Туди прибували до нього люди, і він усім казав:
«Я що надумав, те зроблю. Вижену москаля й усіх вас освобожу з московської неволі».
І дійсно, коли кримці вибрали собі нового хана, Петрик уговорив його таки йти на Москву, а до запорожців знов вислав грамоту. В ній говорив, що минулого літа не міг довести діла до кінця, бо татари його покинули, але новий хан тепер твердо постановив допомогти українцям вибратися з-під московського підданства.
«Не ласьтеся, браття, на ті гроші, що вам шлють московські царі: се вони роблять так тому, що бачуть вовка у лісі. Але нехай тільки Москва помириться з Кримом — зараз же видасть частину України орді, а другу забере собі у вічну неволю. Не прив'язуйтеся до тої Москви, як риба-судак до волока, що її ще тягнуть, а вона вже до ниток прилипла. Отак і ви добровільно прийшли до Москви, а вона з вами те ж зробила, що учинила й з тими, яких перед Вами у неволю забрала».
Але Запоріжжя знов не пішло все за Петриком, а тільки охочі. Петрик з ордою підійшов аж до Полтави, та знов повторилася торічна історія, татари його кинули й пішли геть. Так не вдіяв нічого Петрик і на сей раз.
Ще раз бачимо його в 1695 році, коли він ішов разом з ордою і знов писав універсали до народу, але не судилося Петрикові нічого зробити. Татари знов його кинули—і Петрик зостався сам. Мазепа пообіцяв дати тому тисячу рублів, хто уб'є Петрика. Знайшовся охочий, якийсь Вечірченко: він догнав Петрика й проколов його списом, але нагородою не поживився, бо й самого його вбили.
Ми умисне зупинилися довше на Петрику, щоби показати, що нарід український не забув ще своєї свободи, що знаходилися люди, які уміли говорити слова про Україну, про весь нарід український, про волю й незалежність. Значить, були ще ті слова в устах народних. А хто ж знав їх тепер, перед революцією? Який не тільки канцелярист, а хто хочете, від посліднього мужика до найвищої людини на Україні—хто кричав так, як Петрик:
«Як тепер не виб'ємося з-під Московського ярма, то не виб'ємося вже з-під нього ніколи! Станьте дружно за свою свободу! Коли тепер поможе Господь Бог вибитися з-під ярма московського—заведете тоді у себе самі такий порядок, який самі хочете, і будете мати ту свободу, яку мали предки ваші при Богдані Хмельницькім. А коли тепер ви не виступите за свою свободу — то знайте, що згубите її навіки і вічно зостанетеся московськими рабами».
Ні, таких уже слів не знав ніхто. Прийшла світова війна, прийшов єдиний час, коли можна було щось видобути для свого народу, інші й добували — а ми... мовчали. Покірно, як бики, ішли «русскими полками», ішли куди погонять,
