Ні, ніхто таких слів не говорив, забув народ сі слова... І котила над українськими головами всемирна війна грізні свої хвилі, і ніс наш народ жертву криваву — але не для себе, не для своїх дітей, а для чужих дітей.

А тоді бач ще такі слова говорили. Канцелярист говорив і голову свою ніс не за чужу ідею і не на чуже торжество, а за долю рідного народу. Що не піднявся за ним увесь нарід? А за ким із соціалістів він зразу піднімався? Чи не убивав він так само кождого соціаліста, як Вечірченко убив Петрика? Завше люди убивали самих Пророків, починаючи від Христа і по днесь-день, бо тільки кров пророка, а не слово, возвишає маси і веде їх за тінями пророків. Петрик не пророк, але ідея його пророча—ідея свободи рідного краю. І поліг Петрик, але «слава не вмре не поляже» — і настав час, коли видобудемо ми із старих архівів всі імена борців наших за волю народу, а серед них і Петрикові місце.

А що ж робилося ще по Україні? Воювала вона. Безперестанно воювала по приказу царському. От наші люди добувають Очаків під командою генерального осавула Ломиковського. Держить наше військо безперестанну сторожу при тій нововибудованій кріпості на Самарі. Під проводом Гамалії б'ється проти татар під Доматовим. Знов ідуть козаки під Очаків і на Буджаки за Дніпро іде Лизогуб Яків з 20 тисячами. І під Перекоп, куди з такою бідою ледве дістався колись князь Голіцин. І зимували наші полки в боєвім строю. І ретраншементи робили коло р. Синюхи. І на берегах Азовського моря билися—словом, де тільки й не лягало нашого трупу козацького.

А потім затіяв цар Петро Пзова добувати. Велів самому Мазепі з усіма козаками йти. Козачество пішло. Чернігівський полковник Яків Лизогуб пішов на байдаках Дніпром, а гетьман з усім військом степом. Козаки в сей похід взяли 14 міст, а цар Петро нічого: як пишеться в літописі: «Государь Царь Петрь Алексіевичь сь войскомь ходилі подь Азові, но не взяль, токмо каланчу».

Тоді цар на слідуючий рік узяв уже й українські полки з собою під Азов і се йому вийшло на добре. «17 числа іюня козаки ворвались вь самый городь й овладели однимь городскимь больверкомь сь четырьмя вь нем большими пушками, вь которомь укрепившись й прибавивь кь тому й пушекь своихь, произвели внутрь города сильну пальбу, продолжавшуюся безпрерывно целые сутки». Турки не видержали й піддалися. Цар на радощах поїхав празникувати, а діло все поручив Мазепі, Мазепа розбив сильну армію Ісляма-паші і два роки ще держав турків на своїх плечах, аж поки вони не замирили за царем на 30 літ.

А не встигли козаки вернутися з походу, як прийшов царський приказ—готовитись до війни зі Швецією... Сього було занадто. «От уже 11 літ, писав Мазепа царю,— вершиться війна з Кримом і всі війська московські йдуть через нашу землю. Люди терплять, бо їм топчуть трави й хліб, витинають і випалюють байраки. Гінці безперестанно їздять не тільки з царськими грамотами, але й з воєводськими листами, гребують від жителів собі корму й пиття, а ні—то б'ють і безчестять навіть старшину козацьку. Хоч і є царський указ аби без царських грамот гетьманських проїзжих аркушів нікому нічого не брати, але на то ніхто не дивиться й знати того не хоче».

А в другім місці він пише:

«За 12 літ з початку свого гетьманства я зробив 11 літніх і 10 зимових походів—то ж не тяжко всякому розсудити які трудності, убитки й розір від тих безперестанних походів терпить Україна».

А царю Петру все мало — він об'являє похід на Швецію. На Україні голод, люди їдять хліб з половою і лободою. Москва давить, притісняє—а тут іди, воюй. Задля якої причини, задля чиєї користі — невідомо. Для відбудовання Великої Росії.

І от чи не тут уперше зародилася у Мазепи думка, що куди ж се ми, направду, гатимо свої сили, куди тратимо народне багатство, кому добуваємо світлу будучність? За яким же гаслидом замість Великої України ми маємо будувати Велику Росію? Чия ж се дика фантазія така — кров і достояніє своє все віддавати для чужого добра, зоставляючи дітям своїм тільки руїну і рабство.

Та чи не гріх же то проти свого народу, проти рідного краю, проти Божої правди нарешті?

Але хоч, може, й роїлися ті думки не тільки в Мазепиній голові, а й у багатьох інших, та всі сиділи тихо, мовчали: для зросту ідеї треба більше часу, ніж для зросту дерева.

І тільки одно Запоріжжя ніколи не мовчало. Кошовим там тепер був Кость Гордієнко, а він москаля любив дуже. Саме по приказу Москви будувалася кріпость коло Січі і се було як болячка запорожцям: вони грозили, що коли-небудь візмуть та й поб'ють к чортовій матері всіх тих майстрів. Гетьман писав для них, просив, щоб дозволили камінь ламати на кріпость, але запорожці відписували у відповідь, адресуючи прямо на царя: «Об'являємо вашому царському величеству всі ми одноголосно, що зовсім не