«Коли б ще та карлиця була сирота безрідна і не мала так багато та ще таких знатних і заслужених козаків-сродникві своїх—тоді б іще я, ради любові боярина його милості, що багато гріхів покрива, хоч би й проти совісті моєї християнської (бо то ж не безгрішно—когось у неволю давати чи дарувати, коли ж вона не єсть ні бусурманка, ні невільниця) звелів би ту карлицю, по неволі в сани кинувши, до двора його милості в Москву привезти. Але хоч вона й карлиця, на зріст і на образ дрібненька, але все ж вона роду доброго козацького заслуженого, бо й батько її на службі монаршій убитий: тому трудно мені тій карлиці неволю і насильство чинити, бо тим я викликав би скарги її сродників та й від сторонніх людей в нашім вільнім народі осуд».

Се дрібний факт, але він яскраво малює дві психології народив. Старий москаль знати нікого не хоче — давай і більше нікакіх: для Мазепи істнують традиції. Боярин ні з чиїм «мненіем» і в голові не покладає рахуватися, бо того «мненія» в тій стороні немає; гетьман України, особа в десять раз вища боярина, оглядається не тільки на старшину, але й на «сторонніх людей», на громадську думку. Словом, се була здорова культурна суспільність — і тільки диявольський помисел історії велів сьому чутливому народу з'єднатися на цілих 250 літ з такою нацією, що деспотизм з одного боку і анархію з другого кладе в основу своєї психології. Багато сил пропало, багато сміття московського внеслося в душу народну...

Але тоді ще не було пізно. Ще ростило майже кожне серце протест, ще не пропали традиції свобідної України. А обставини політичні і все більший і більший нетакт Москви наближали кризу. Політичні обставини були того роду, що шведський король побідно йшов Польщею і тривогою наповняв Московщину: цар вже не надіявся вистояти супроти шведів і посилав укріпляти вже саму Москву, сподіваючися Карла аж туди. При таких умовах не дивно, що в пам'яті козацької старшини мусили повстати старі традиції єднання України зі Швецією, що не вмирали в козачій суспільності ще з часів Богдана. Що ж до московського нетакту, то тут бери жменями. Чого-чого — а поважання не то до національного, а й до людського достоїнства Москва ніколи не мала, не має тепер і, мабуть, ніколи не буде мати.

Коли цар сподівався приходу шведського короля на Україну, він виставив проти нього корпус війська під проводом свого любимця Меншикова, а Мазетіі, гетьманові України велів бути під рукою у Меншикова і в усім його слухатися. «От чого я діждався на старості літ за свою вірну службу,— говорив гетьман гірко.— Велять мені бути під командою Меншикова. Вже не жаль би було хоч би під командою якого-небудь заслуженого чоловіка, а то...»

Цар приїхав у Київ, і Мазепа запросив його до себе в гості. Коли вже всі були добре під напитком, Меншиков відвів Мазепу у бік і каже: —

Гетьман Іван Степанович! Пора вже братися за ворогів,— при тім підморгнув у бік козацької старшини.

Се він натякав на те, що цареві давно вже муляли рештки козацької автономії і він задумував зовсім переробити права українські, а властиво цілком їх скасувати.

П'яний Меншиков і не помічав, що то ж усе чують люди, та ж сама старшина козацька. Мазепа каже йому ніби на вухо, але голосно. —

Не пора. —

Ні, не може бути кращої пори, як тепер, коли тут сам цар з усією своєю армією. —

Але не розумно було б, не скінчивши одної війни, братися за другу, внутрішню. —

Чи їх, ворогів, боятися й милувати? Яка з них користь його царському величеству? Ти, правда, вірний царю, але треба тобі знаменіє твоєї вірности і пам'ять по собі у вічні часи зоставити, щоб і вперед будучі государі знали й імя твоє блажили — що от, мовляв, один був такий вірний гетьман Іван Степанович Мазепа, що таку пользу государству Російському учинив.

Коли гості всі пішли, зосталсая сама старшина. Мазепа й каже: —

Чули? Отак завжди мені тую ж пісню співають у Москві і на всякім місці.

Розуміються, що се дуже приємно було слухати старшині козацькій. —

Ми служимо царю без усякої противності, вірним і послушним серцем, ідемо в далекі походи — в Ліфляндію, і в Польщу, і в Литву, і на Дін, і в Казанське царство. Козачество гине й маліє—а за всі наші служби не тільки нема нам щирості, але й зовсім нашу погибель замишляють.

Отакий був настрій у старшини козацької. І се не щось хвилеве, се не вродилося сьогодня-вчора,