службу, а особистим писарем. У другій половині листопада 1648 р. він очолив посольство до Трансільванії. Після успішного завершення цієї місії Виговський обіймає посаду військового писаря (квітень 1649 р. ) поряд з І. Креховецьким. З цього часу розпочалося стрімке сходження Виговського до вершин влади. Усунувши на початку 1650 р. від виконання обов'язків І. Криховецького, він стає одноосібним генеральним писарем Війська Запорозького. І за кілька років перетворює Генеральну канцелярію в потужну, ефективно діючу державну інституцію, а свою посаду - у найвпливовішу серед генеральної старшини.
Завдяки тонкому розумові, обачності, добре розвинутій інтуїції, природній хитрості Виговський умів ладнати з Богданом Хмельницьким й швидко здобув у нього велику довіру. Нерідко генеральний писар виступав співавтором гетьманських листів та універсалів. Він брав активну участь у переговорах з посольствами інших країн і спорядженні українських дипломатичних місій за кордон, у розробленні основних принципів української зовнішньої політики. Значний вплив мав також на формування основ соціально - економічної політики. Єдиною сферою, в якій Виговський протягом 1650-1657 р. не відіграв більш - менш важливої ролі, була військова. Загалом на весну 1651 р. він піднявся до рівня другої особи в державі, з якою гетьман постійно радився у найважливіших питаннях розбудови Української держави.
На відміну від представників радикально настроєної старшини (М. Кривоніс, Д. Нечай, М. Гладкий, Л. Мозиря та інші), генеральний писар ніколи відверто не виступав з критикою політики гетьмана, хоча під час вироблення рішень інколи виступав з ним у дискусію. В окремих випадках, відчуваючи настрій Б. Хмельницького, займав рішучу позицію, зокрема під час переговорів з представниками Львова у жовтні 1655 р. В цілому ж відсутність принципових розходжень між гетьманом і генеральним писарем створювала серед іноземців враження про тотожність їхніх політичних програм. Характерним щодо цього є міркування архієпископа Гнєзнєнського, висловлене в листі до польського короля від 18 вересня 1656р.: «Не мусить те справляти враження, що як вдають, помер Хмельницький, бо то лише тіло померло, а Виговський, душа Хмельницького, якою він керувався, живий».
Насправді ж у підході до розв'язання найважливіших проблем життя молодої держави вони стояли на різних, часто протилежних, позиціях. Просто генеральний писар, чудово знаючи про тверду руку Б. Хмельницького та цього надзвичайно складну вдачу, змушений був, принаймні на людях, грати роль «тіні» гетьмана.
Водночас він не міг задовольнитися становищем другої особи на політичному Олімпі козацької України й, очевидно, вже з літа 1651 р. розпочав тонку гру з далекосяжним прицілом - оволодіти гетьманською булавою. Ця гра, попри окремі прорахунки, велася досить успішно. По-перше, маючи чудові організаторські здібності, Виговський не лише сприяв кар'єрі старшин переважно шляхетського походження, на котрих міг покластися, а й упроваджував їх у близьке оточення Б. Хмельницького. По-друге, він розгорнув активну діяльність на витворення собі в урядових колах Росії іміджу найвпливовішого і найдоброзичливішого до Москви політика України. Разом з тим у вересні цього ж року під час переговорів під Білою Церквою з польським послом Себастіяном Маховським недвозначно дав зрозуміти про свою прихильність до Польщі. А наприкінці жовтня в листі до коронного гетьмана Миколая Потоцького, повідомляючи про бажання щиро служити королю Яну Казимиру, відзначив свої заслуги у досягненні «святого миру». Це загравання І. Виговського з урядами сусідніх держав свідчило про пошук ним потенційних союзників на майбутнє, коли виникне сприятлива обстановка для оволодіння гетьманською булавою.
Смерть Хмельницького. Прихід до влади І. Виговського. Навесні Б. Хмельницького прикувала до ліжка тяжка хвороба, в руках генерального писаря вся повнота влади в Україні. Як повідомляв шведський посол Густав Лілієнкрона королю Густаву X, «Виговський умисно затягує розв'язання справ, очікуючи на смерть гетьмана, яка має ось-ось статися, щоб потім легше задовольнити своє честолюбство, здійснити свої задуми»[c.61,1].
Ще за життя Хмельницького, Старшинська влада винесла ухвалу про передачу влади після смерті гетьмана його 16-річному синові Юрію. Втілення цієї ухвали в життя означало б запровадження спадкоємності гетьманської влади, тобто встановлення в Україні монархічної форми правління. «Богдан Хмельницький намітив своїм наступником свого сина, зовсім неспроможного юнака. Але таке обрання було новиною у козацькій громаді: у них у гетьмани обирали людей, які до цього заслужили повагу. Тоді між між козацькими старшинами перше місце займав писар Хмельницького Виговський, він перебував у родинних зв'язках з Хмельницьким, тому що брат його, Данило, був одружений на дочці Хмельницького. Козацькі старшини вмовили Юрія на певний час відмовитися від гетьманства. Однак у Виговського з'явився суперник, полтавський полковник Мартин Пушкар, бо йому самому захотілося захопити булаву. З одного боку, він написав до Москви доноси на Виговського, а з другого - збирав проти нього ополчення з посполитих, обіцяючи їм козацтво. Все це дратувало Виговського і хвилювало уми. Між Виговським і Пушкарем відбулася міжусобна війна. У червні 1658 Виговський сам, без підмоги царського війська, знищив Пушкаря»[c.164,2].
Після смерті Б. Хмельницького 6 серпня 1657 р. у Суботові відбулася таємна рада частини полковників, яка вирішила, щоб І. Виговський до повноліття Юрія виконував гетьманські обов'язки. Скликана в Чигирині 5 вересня розширена старшинська рада обрала його гетьманом до того часу, «поки змужніє син гетьманський Юрій Хмельницький». А в другій половині жовтня така ж рада у Корсуні скасувала згадане обмеження. 27 жовтня чернігівський єпископ Лазар Баранович освятив у Києві булаву, бунчук та шаблю, які раніше належали Б. Хмельницькому, і вручив їх І. Виговському.
Так було усунуто від