Опір польських військ було зламано. Вже в серпні 1792 р. російські війська і конфедератиоволоділи Варшавою. 23 січня 1793 р. в Петербурзі було підписано угоду між Росією і Прусією про поділ Речі посполитої. Росії відійшла ценнтральна частина Білорусії, Києвське, Брацлавське і Подільське воєводства. Річ Посполита з територією у 227 тис.км.2 і населенням 4,4 млн осіб опинилися під протекторатом Росії. Росія одержала право вводити свої ввійська в Польщу, уря Речі Посполитої був позбавлений права укладати договори без дозволу Петербурга. Сейм прийняв нову Конституцію, що була більш обмежена ніж попередня [49, с.176].

Після ІІ поділу Речі Посполитої країна переила політичну й економічну катастрофу. В країні росло незадоволення. Стало зрозумілим, що могутні сусіди на досягнутому не зупиняться. Тому в 1793 р. розпочалася підготовка до повстання. В березні 1794 р. повстання почалось. Його очолив Т.Костюшко. Серед повсталих користувалися популярністю ??? Великої Французької революції.

Повсталі здобули перемогу під Рацлавіцами, захопили Варшаву, поширилося і на Велике Князівство Литовське. 7 травня Т.Костюшко видав універсал, що звільняв селян з особистої залежності, селяни отримали право на спадкове володіння обролюваної ними землі тощо. Створено Найвищу Національну Раду. Проте з приходом більших російських і пруських військ повсталі опинилися в скрутному становищі – 6 червня Т.Костюшко зазнав поразки під Щекоцінами, пізніше під Мацейовіцами. 9 листопада капітулювала Варшава [49, с.178].

Придушення пвстання 1794 р. потягло за собою ліквідацію Речі Посполитої. На основі олсійсько-пруського і російсько-австрійського договорів 1795 р. відбувся ІІІ поділ Речі Посполитої. Росія згідно нього отримала Західну Білорусію, Литву, Курляндію і частину Волині [48, с.550]. А Польща остаточно втратила свою державність.

Таким чином, протягом усього ХVІІ ст. Річ Посполита існувала на межі загибелі. В цьому значну роль відіграли як внутрішні чинники (недосконалий політичний лад, невирішеність національного і релігійного питань) так і зовнішні (сусідство з могутніми на той час країнами).

В решті-решт це призвело до зниження з політичної карти світу Речі Посполитої. В цьому є немала заслуга Російської Імперії. Якщо до середини ХVІІІ ст. Росія намагалася зберегти в Польщі свій переважаючий вплив, то в другій половині ХVІІІ ст. вона змушена була піти на поступки Прусії і Австрії і погодитися на поділи Речі Посполитої. Тому важко не погодитися з твердженням П.Стегнія що „… Річ посполита для Росії була не об’єктом, а скоріше засобом політики…”[100, с.71].

Поділи Речі Посполитої фактично ліквідували Вестфальську систему, що була створена у 1648 р. На півтора століття, аж до 1917 р. „польське питання” стало основним подразником в зовнішній політиці Росії, суттєво пригальмували її інтеграцію в європейську співдружність.

§ 3.2. Колонізаторська політика Російської імперії на українських і білоруських землях.

Російська адміністрація з початку ХVІІІ ст., вела активну політику, спрямовану на інкорпорацію українських і білоруських земель. Процес цей був складним, довготривалим і викликав опір місцевого населення. Особливо гострою була боротьба між національними і великодержавницькими ??? в Україні.

Становище України в складі Росії до кінця ХVІІІ ст було дуже схоже на васалітет Криму в складі Туреччини. Обидва соціуми були мілітаризованими, залежними від військової служби на користь Сюзерена, прикордонні в складі імперій мали більш давні історичні традиції державницькі корені за своїх протекторів. Щоправда в російско-українських стосунках українська сторона тривалий час виконувала роль суб’єкта міжнародного права, коли між царським крядом і Військом Запорозьким укладалися договірні артикули [40, с.163-164].

Існування автономної козацької України було для російської політичної системи аномальним явищем. У державі де влада царя була теоретично необмеженою, не було місця територіальним привілеям, корпоративним правам соціальних груп, Магдебурському праву або Литовському статуту – тобто усім суттєвим елементам українських прав і вольностей [55, с.66]. Тому уряд царя вже з середини ХVІІ ст. переходить в наступ на ці усі права. Незалежна українська дипломатія стала тлумачитися як державницька зрада, хоча закордонні зносини під російським контролем дозволялися до 1708р. Росіяни домоглися права призначення своїх воєвод в українські міста. Ці воєводи стали все більше втручатися в місцеві справи [55, с.68].

За правила\ми гетьманів І.Самойловича і І.Мазепи відбулося своєрідне відродження Гетьманщини. Тут відбувається пожвавлення економічного, культурного, політичного життя. В цих умовах формується нова українська еліта, яка прагне незалежних економічних зв’язків, більш ширшої автономії чи навіть незалежності, возз’єднання Гетьманщини з Правобережною Україною.

В цей час російський цар Петро І почав проводити реформи спрямовані на утворення „добре регульованої” держави. Саме страх української еліти на чолі з І.Мазепою, що цар знищить українські „права і вольності” підштовхнули гетьмана до зради царю і переходу на сторону шведського короля Карла ХІІ в 1708 орці. Це яскраво прослідковується в листі І.Мазепи до стародубського полковника І. Скоропатського. Він пише: „…нас, гетьмана, генеральну старшину, полкоаників і весь нерівний склад Запорозького