війська, хочуть за притаманними їм звабами до рук придбати і запровадити у тиранську свою неволю, ім’я Запорозького війська згладити, а козаків у драгунію та солдат перевернути, народ же малоросійський навіки віддати в рабство” [9, с.128]. варто погодитися з твердженням М.Костомарова, що гетьман Мазепа хоч і був невдоволений політикою царя, але він навряд чи наважився на відкритий виступ, якби Карл ХІІ не вступив на Україну [58, с.32]. Поразка Карла ХІІ і Мазепа під Полтавою перекрили будь-які сподівання на можливе розширення автономії Гетьманщини. Дуже скоро Петро І почав розправу з „українським сепаратизмом”. Він призначив до двору нового гетьмана І.Скоропатського російського міністра, що почав перевіряти кореспонденцію гетьмана [55, с.69]. Серед козацької старшини появились люди немісцевого походження, а вже з 1790-их рр. уряд царя, а пізніше імператора (з 1721 р) сіяв між козацькими полковниками і гетьманом ворожнечу, Д.Голоцин писав Г.Головкіну: „Заради нашої безпеки в Малоросії реба передовсім посіяти незгоду між полковниками і гетьманом”. Російська влада сприяла доносам [37, с.30].
10 травня 1722 р. було створено Малоросійську колегію [13, с.629]. Вона підпорядковувалась не Колегії іноземних справ а Сенату. Цим Петро І показував, що не вважає Гетьманщину незалежною країною. Малоросійська колегія розглядала скарги проти української адміністрації. А після смерті гетьмана І.Скоропатського російський уряд заборонив його переобрання. Проти цього і проти спроб встановити контроль над українським судовим і фінансовим апаратом виступила Генеральна військова канцелярія на незгідних на чолі з Полуботком опинились в тюрмі, а Малоросійська колегія підібрала під себе фінанси і судову систему Гетьманщини [55, с.70].
Після смерті Петра І, в 1727 р. в зв’язку з наближенням російсько-турецької війни було знову обрано гетьмана. Ним став Д.Апостол [121, с.284]. Укладені між Росією і Д.Апостолом статті вже не визнавали Гетьманщину юридично самостійною стороною, а органи її влади фактично позбавлялися номінальних функцій, бо майже повністю підміняли їх російськими уставами чи окремими ??? [34, с.48]. Після смерті в 1734 р. Д.Апостола обрання гетьмана знову було заборонено. Управління Україною передано в руки „Правління гетьманського уряду”. Фактично главою цього орагу був російський генерал [121, с.285].
Від 1727 до 60-х рр. ХVІІІ ст. місцева адміністрація та судові органи Гетьманщини функціонували без прямого втручання Петербурга. У цей період імперська влада стосовно центральної адміністрації Гетьманщини проводила непослідовну плітику. Часом це був просто нагляд за центральними органами Гетьманщини, в інших випадках утворювали імперські органи, які переймали функції української адмінісрації. Найзначнішим проявом в цей час імперської централізації був контроль над фінансами Гетьманщини [55, с.71]. Новий гетьман Кирило Розумовський (обраний в 1750 р.) зумів піднести права свого уряду до рівня 1709 р., але не більше. Також йому вдалося дещо зреформувати і відродити традиційні інституції Гетьманщини [ ].
Новий етап у процесі ліквідації автономії України, прийшов разом з вступом на престол Катерини ІІ. Під впливом західної камералістської думки і концепції добре зорганізованої поліцейської держави, вони намагалися досягти більшого контрою над провінцями, раціоналізувати та збільшити прибутки держави. Автономні і регіональні права були лише перешкодою на шляху створення нового ладу [55, с.259].
В 1764 р. було ліквідовано гетьманство. В відповідному маніфесті говорилося: „По всемилостивішому від Графа Розумовського по звільнення проханню, наказуємо … для належного управління Малою Росією, створти Малоросійську Колегію…”[14, с.257]. А в 1775 р.було знищено Запорізьку Січ. Маніфест про це вийшов через два місяці після зруйнування Січі і говорив: „ми захотіли через це всім оголосити вірнпідданим цілої нашої імперії, що Запорізька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорозьких козаків, за образу нашої імперської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь” [10, с.536].
Таким чином були зруйновані основні атрибути української державності. Проте між 1764 і 1782 рр. основні українські інституції були недоторкані, але генерал-губернаторові вдалося їх залучити у тенетах імперської бюрократії і зробити залежними від імперських інструкції. Українська шляхта поступово перейшла від опозиції до співробітництва з новою владою. Із запровадженням провінційної реформи 1782 р. в Гетьманщині були ліквідовані українські адміністративна, фінансова та судова системи. Козацькі військові формування розпустили, а на населення розповсюдили військову повинність. Українська шляхта була прирівняна до російського дворянства. Наприкінці правління Катерини ІІ, Гетьманщиною, за окремими винятками вже управляла імперська бюрократія згідно з імперськими нормами [55, с.260].
Водночас з обмеженням політичної автономії України вівся наступ в економічній сфері. З початку ХVІІІ ст. дедалі частіше місцевим купцям заборонялося займатися іноземною торгівлею. Вводилися державні монополії на багато товарів. Широко застосовувалася необхідність перекуповувати товари лише у російських купців, обежували права на торгівлю з Запорожжям.
Негативною економічною санкцією було прагнення російського уряду здобувати на території України „лихі” мідні гроші, щоб срібні і золоті залишалися в обігу населення Росії і якомога більше зосереджувалися в державній скарбниці. Суттєво підірвали місцеву економіку постійне перебування на території України російських військ і стрімке зростання податків [34, с.34-35]. В 1755р. було знищеноприкордонний тариф між Гетьманщиною і Росією, що фактично означало зменшення економічного кордону всередині імперії [55, с.72].
Важким ударом для України була участь козаків в ??? і інших примусових роботах. З них верталося 30-60% чоловіків [34, с.34]. Це вело до знищення ще при обранні гетьманом Мазепи, царський уряд доручив своїм комісарам: „…малоросійський народ усякими засобами і мірами єднати з народом великоросійським та приводити до згоди нерозривної і міцної шляхами
