§ 3.3. Зв’язки Росії з південно-слов’янськими народами кінця ХVІІ-ХVІІІ ст.

Знаменною рисою ХVІІІ ст. стало розширення міжслов’янський контактів – в області науки книжної справи, народної освіти мистецтва, торгівлі. Особливо тісними стали в цей час взаємостосунки між Росією і народами Балканського півострова. Це зумовлено було історичними причинами.

Грунт для цього зближення було закладено набагато раніше під впливом релігійно-культурних контактів, що впродовж ХVІ-ХVІІ ст. підтримувало південнослов’янське духовенство з російською православною церквою. Російський цар, церква і простий люд надавали православним Балканського півострову щедру, але не безкоштовну допомогу. Про це переконливо свідчить план російського патріарха Іоакима, що в 1685 р. заявив про намір об’єднати під своєю духовною владою всіх православних християн Балканського півострова. Релігійне об’єднання передбачало у майбутньому й державно-політичну спільність [43, с.202].

Балканські плани російського уряду і церкви будувалися і опиралися на теорію „Москва – ІІІ Рим”. Ця концепція спрямовувалася проти нехристиянського спадкоємця ІІІ Риму – Османської імперії, що поневолила слов’янські народи [73, с.38]. Виходячи з цього, Росія покладала на себе місію визволення поневолених балканських народів. Особливо це прагнення почало проявлятися за правління Петра І. Так в листі до патріарха Адріана з ??? він писав, що прагне визволення слов’ян [26, с.10].

Належить сказати, що до створення таких листів Росію підштовхували самі духовні і світські лідери поневолених народів. Про це свідчить ряд фактів. В 1868 р. під час підготовки до повстання в Болгарії, керівник повстанців Р.Срацимирович відвідав Москву. Він встановив тісні контакти з московським патріархом і пообіцяв сприяти підпорядкуванням йому православних храмів на Балканах. Після поразки повстання він через 3 роки втік в Росію [45, с.475].

В 1688 р. волоський господар Щ.Кантакузимо, константинопольський патріарх Діонісій і сербський патріарх надіслали російським царям Івану і Петру грамоти з-під османського гніту і взяти під свою опіку. Росія використала це як підставу для виступів на міжнародній арені у ролі захисника інтересів православного населення, що опинилося під владою слтана [49, с.202].

Петро І першим з російських правителів чітко усвідомив інтереси Росії на Балканах.і виразив їх у тріалі: морські шляхи, перемога над Туреччиною і визволення балканських християн. Визволенням підвладних ??? слов’ян мало стати умовою їх ??? [64, с.47]. Сам Петро І сформував зовнішньополітичну стратегію на Балканах. В своєму напівлегендарному заповіті він писав: „… ближче просуватися до Константинополя … проводити постійно війни проти турків… Переманити на свою сторону, поєднати кругом себе всіх греко-східних … схизматиків, розселених в Угорщині, Туреччині і південній Польщі, стати їх опором і приготувати всезагальне панування над ними шляхом встановлення ніби-то духовного верховенства…”[16, с.414-415]. В руслі цього документа здійснювалася протягом ХVІІІ ст. політика Росії щодо інших слов’янських народів.

Петро І почав ще в 90-х рр. ХVІІІ готуватися до війни з Туреччиною. В майбутніх бойових діях він значне місце відводив Балканам. Про це свідчить те, що він вже тоді почав збирати дані про майбутній театр воєнних дій. Це підтверджують документи. 2 жовтня 1692 р. в наказних статтях капітану Г.Г.Островському, при направленні його в Даммацію для набору на російську службу офіцерів і матросів, Петро І наказував: „Їхати з Гаги, детально вивідавши, через які місця бличе і краще до Славонської чи до Словацької і до Шклявонської землі. А в які місця поїде і через які землі і держави верст і миль і яка дорога, і чи є в харчах достаток, про те все розвідавши … записати” [7, с.11].

Петро І особливо активізував мвою балканську політику після перших безпосередніх контактів з представниками цих підневільних народів (1898) [45, с.524]. В 1798-99 рр. під час переговорів між країнами Священної Ліги І Османською імперією, російський дипломат П.Б.Возьміцим став домагатися вльної торгівлі росіян в володіннях Парти і виступив на захист православного населення імперії. Але домігся лише двохрічного перемир’я [64, с.48].

В перше дисятилітя ХVІІІ ст. Росію відвідало ряд посольств з Балкан. Готуючись до війни з Портоло, що дала притулок Карлу ХІІ і Іванові Мазепі, Петро І намагався налагодити найтісніші зв’язки з південнослов’янськими народами. В 1710 р. в Москві з’явилися перші посланці з підавстрійської Сербії, просили подбати про „землю сербську” [45, с.525]. В 1711 р. в переддень Прутського походу російський цар звернувся з грамотою до православних християн Балканського півострова, закликаючи їх до повстання: „Цього року весною маєм намір … пригнічених православних християн … від поганського ярма визволити … а хто з вас в цю праведну війну на допомогу християнам виступить, той від бога отримає всеблагу нагороду, а від нас милість і нагороду …” [7, с.30].

Під впливом цієї грамоти відбулися виступи в Західній Болгарії [45, с.476], Сербії і Чорногорії. Велика кількість місцевого населення воювала на стороні Росії добровольцями. Цим добровольцям сенат до січня 1714 р. кожні 3 місяця виплачував пенсії. Особливо оцінено було послуги полковника Милорадовича. Він отримав як винагороду портрет Петра І з діамантами [6, с.538].

Через невдачу росіян все ж заклик Петра І не отримав відповідного розголосу. Попри це зв’язки Росії з окремими балканськими народами почали набирати дієвого характеру.

В 1715 р. російську столицю відвідав чорногорський владика Данило Негош. З того часу Чорногорія періодично одержувала фінансову допомогу від Росії [49, с.202]. Ще