Переселення тривали і після смерті Петра І, причому поселенці були як і з підосманських, так із підгасбурських територій. В 1751-64 рр. група сербів під проводом І.Хорвата, І.Шевича, Р.Прерадовича на території півдня України заснували Слов’яно-Сербію і Нову Сербію [45, с.525]. Особливо бурхливо це переселення проходило в 50-60 рр. ХVІІІ ст. [19, с.132]. В 1752 р. уряд Єлизавети Петрівни визначив снови взаємної організації і простого життя слов’янських переселенців в Росії [66, с.6].

В 1734 р. спалахнула чергова російсько-турецька війна. В ході її знову виникали плани щодо повстання підневільних слов’янських народів. Серед частини російської верхівки навіть панувала думка, що варто висадити на Босфорі 20 тис. російського війська і всі християни Османської імперії піднімуться на повстання і він втече з Стамбула [54, с.276]. Та реальних вдалих дій не було зроблено. В 1739 р. ця війназакінчилася передчасно Росії і її союзниці Австрії [49, с.202].

Незважаючи на поразку, саме з середини ХVІІІ ст. головну роль у боротьбі з Османською імперією стала відігравати Росія, а не Австрія. Та й в більшостісвоїй православне населення Балкан, опинившись в фокусі двох напружених релігійних експансій – іспанської та католицької – шукало все більше допомоги в православної Росії.

Якісно новий етап в відносинах Росії і південно-слов’янських народів почався з вступом на російський престол Катерини ІІ. Вона опираючись на почин Петра І повела активну зовнішню політику в балканському напрямі. Цей „балканський рух” Катерини ІІ зародився під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. [ 27, с.64].

Вона, разом з найблищим оточенням, розробили програму організації повстання слов’ян і греків проти турків. Повстання це мало бути єдиним і одночасним на всіх територіях Османської імперії. Координацію дії повстання була покладена на Орлова [ 63, С. 29].

29 січня 1769 р. Російська імператриця звернулася до балканських народів з закликом до повстання „ Ви ж благочестиві грецькі і слов’янські народи, якщо хочете скинути з себе... ярмо... агарян... єднайтеся між собою... а потім бийте нашого спільного ворога...”[7, с. 292].Цей заклик і вступ російсіких військ на територію Дунайських князівств викликали в слов’янського населення бурхливий ентузіазм. В тилу турецьких військ діяли загони повсталих, але до всезагального повстання справа так і не дійшла.

В 1774 р. В Кючук-Кайнарджі між Росією і Туреччиною було підписано мирну угоду. Згідно цієї угоди Порта окрім територіальних втрат, погодилася полегшити становище Дунайських князів і визнала Росію покровителькою православних християн усього Балканського півострова [49, с.202 ]. Це право надало російському уряду важливі важелі впливу на Туеччину і дозволило Росії при нагоді втручатися у внутрішні справи Османської імперії [27, с.64].

Під впливом успіхів війни 1768-1774 рр. Катерина ІІ на початку 80-их рр. ХVІІІ ст. Створила „Грецький проект”. Він був викладений в листі російській ціриці до австрійського імператора Йосифа ІІ 10 вересня 1782 р. [28, с.131]. Цей проект передбачав утворення напівнезалежних християнських держав на Балканах – Грецької імперії і Данії. В склад Данії мали входити Молдавія, Волощина і Бессарабія. „Грецька імперія” мала бути спадкоємцем Візантійської імперії. На її чолі мав стати внук Катерини ІІ. Вона пропонувала поділити Балкани між Австрією та Росією [35, с.479]. Тобто ми бачимо, що Росія, яка так часто декларувала свої заяви про захист православного населення Балкан, готова була віддати частину його (насамперед слов’ян) під владу католиків – Габсбургів.

Цей „Грецький проект” так і не був втілений в життя. Насамперед, Австрія не відважилася на такий крок. Також помер головний надхненник проекту Г.Потьомкін, а Велика французька революція відтягла увагу Катерини ІІ на захід [26, с.16].

Під час наступної російсько-грецької війни 1787-91 рр. Росія знову звернулася з закликом до поневолених слов’янських народів піднімати повстання [7, с.334]. Вони відгукнулися. Особливо в цій боротьбі відзначилося населення Чорногорії. Османська імперія зазнала поразки і змушена була піти на нові наукові територіаальні поступки Росії. Також вони підтвердили пункти попереднього договору 1774 р. про право покровительства Росії над усім православним населенням Порти [49.с.203].

Після закінчення війни російсько-слов’янські взаємини продовжувалися. Особливо тісними контакти стали між Росією і Чорногорією. З кінця ХVІІІ ст. імператор Павло І видав рескрипт про назначення Чорногорії щорічної субсидії: „Всемилостивіше подарував … чорногорсько-бердянському … народу з поваги до прихильності до нас по 1000 червінців на рік …” [7, с.386].

Таким чином, на протязі всього ХVІІІ ст. склалися надзвичайно тісні контакти між Росією і слов’янськими народами Балканського півострова. Їх зближувала спільна антитурецька боротьба. Підневільні слов’янські народи Османської імперії щиро вірили і надіялися на допомогу Росії. Останнім її надавала, але при цьому насамперед намагалася вирішити власні геополітичні інтереси. Захист православних християн загалом і слов’ян зокрема, був лише щитом яким Росія прикривала свої загарбницькі плани. Хоча й не слід відкидати значення допомогти Росії, для слов’ян Балканського півострова.

Висновки.

В другій половині ХVІ-ХVІІІ ст. відбувся ряд військово-політичних конфліктів. Не обминули вони й слов’янські країни. Особливе загострення міжслов’янських взаємостосунків відбулося в Центрально-Східній Європі. В цьому регіоні найбільшу зовнішньополітичну активність проявила Польща (з 1569 р. Річ Посполита) і Росія.

Обидві вище згадані