країни проявили інтерес до захоплення земель, що колись входили до складу Київської Русі. Ці землі в цей час в своїй більшості входили в склад Великого князівства Литовського. Тому Варшав і Москва почали політичний тиск на литовський уряд, з метою захоплення українських і білоруських земель. Значно більших успіхів в цьому досягла Польща. Вже в 1340 р. вона зайняла Галичину, а в 1585 р. уклала з Литвою династичну унію. З цього часу польська верхівка вела боротьбу за подальше об’єднання двох країн. Ця боротьба закінчилась в 1569 р. коли було укладено Люблінську унію. Згідно їх умов Польща заволоділа всією Україною і частиною Білорусії.
В середині ХVІ ст. Спалахнула Лівонська війна, участь в якій взяла росія і Польща. Окрім традиційної боротьби за „київську спадщину”, обидві країни воювали за панування на Балтійському морі. Війна закінчилася поразкою Росії і призвела до посидення Речі Посполитої.
На початку ХVІІ ст. в Росії настала криза внутрішньополітичного життя. Вона відома під назвою „Смута”. Польські правлячі верхівки вирішили використати її для підпорядкування собі Росії. Спочатку поляки підтримуквали самозванців, а коли стало зрозуміло, що вони не досягнуть успіху, відважилися на відкриту інтервенцію. Проте вони не досягли мети. Російський народ зумів відстояти власну незалежність.
В цей же час польський уряд звернув увагу на події в сусідній Габсбурській імперії. Там чеський народ в 1618 р. підняв повстання спрямоване проти Габсбургів. Польський король Сигизмунд ІІІ Ваза надав допомогу імператору, що був його союзником. В історичній літературі в більшості випадків засуджують дії короля. На нашу думку не слід робити таких однозначних висновків. Адже, коли б поляки спробували відвоювати в Габсбурзької імперії корінні польські землі, то це могло б спричинити нову війну з Габзбургами. Цим, скоріше за все, скористалася б Османська Порта і почала б агресію проти обох країн. Нам здається, що найбільш правильним рішенням було б невтручання польських військ в хід повстання. Наслідком втручання військових загонів Речі Посполитої (в яких було багато українських показників) стала поразка чеського повстання. Це призвело до того, що чехи остаточно втратили свою незалежність, а поляки не змогли відвоювати Селезію.
В першій чверті ХVІІ ст. поступово ускладнилося внутрішньополітичне життя Речі Посполитої. Це пов’язане з тим, що в цей час відбулося посилення національно-визвольного руху українського і частково білоруського народу. Причому національно-визвольна боротьба переплелася з релігійною нетерпимістю.
Наприкінці ХVІ ст у міжнародному житті східної Європи з’явилася нова сила – козацьке Військо Запорозьке. Воно в 20-их роках утвердилося як захисник українського народу. Козацтво стало провідною силою в відстоюванні національно-політичних прав руського люду. Козацько-шляхетські лідери вели активні дипломатичні контакти як із польським урядом, так і з східними патріархами для вирішення одного із найактуальніших завдань для України. Невирішеність ряду проблем, що були в україно-польських стосунках призвели до ряду повстань козаків і селян в 20-30-х рр. ХVІІ ст. Польський уряд зумів їх придушити.
Замирення між українцями і поляками тривало недовго. В 1648 р. почалося чергове повстання під проводом Б.Хмельницького, що переросло в Українську національну революцію. Ці події повністю змінили співвідношення сил у Європі. Річ Посполита перетворилася з провідної розвинутої країни в арену міжнаціональної боротьби. В 1654 р. Гетьманщина (українська держава) фактично вийшла з її складу. Найбільшу користь з подій середини ХVІІ ст. в даному регіоні мала Росія. Вона після Смоленської війни 1632-34 рр. зайняла вичікувальну позицію. А коли козаки звернулися до неї з пропозицією прийняти їх під свою руку, Московщина погодилася і почала війну з поляками.
Українська держава старалася відстоювати свою незалежність, але після смерті Б.Хмельницького її становище значно погіршилось. Спадкоємці покійного гетьмана не вели самостійної політики, а орієнтувалися на Москву, Варшаву, або навіть Стамбул. Це вело до розгортання на території України міжусобицької війни і до руйнування її економічного і політичного життя. Гетьмани з кожним кроком все більше ставали залежними від короля чи царя і втрачали ті вольності, які були здобуті при гетьмануванні Б.Хмельницького.
Значною подією в слов’янському світі стали Андрусівська угода (1167 р). Вона була укладена між Польщею і Росією, й закріпила поділ України на Лівобережну (російську) та Правобережну (польську). Водночас ця угода стала кроком до порозуміння між поляками та росіянами. „Вічний мир” 1686 р. закріпив поділ України між Москвою і Варшавою й зміцнив їх взаємовідносини.
Відмітимо, що в російсько-польських відносинах існували альтернативи війнам. Це на думку сучасників, мало стати об’єднанням двох країн під управлінням одного правителя. Та таке об’єднання було б не тривалим, бо між російським і польським суспільством існували значні соціально-політичні, економічні і релігійно-культурні відмінності. З початку ХVІІІ ст. різко зросла могутність Росії і її зовнішньополітичні амбіції. Завдяки правлінню країною таких видатних людей як Петро І і Катерина ІІ. Московське царство перетворюється в справжню Російську імперію і проводить агресивну політику щодо своїх сусідів.
Росії в цей час вдається повністю забезпечити себе від загрози зі сторони Речі Посполитої. Якщо до 60-х років ХVІІІ ст російський уряд не погоджується на пропозиції Прусії про поділ Польсько-Литовської держави і неофіційно управляє нею, то з 70-х рр. він іде напоступки в цьому питанні. В результаті трьох поділів Речі Посполитої, вона втратила свою незалежність, а Російська імперія приєднала нові території в основному заселені українцями і білорусами.
На українських і булоруських землях російська адміністрація проводила колонізаторську політику, що мала за мету створити сильну
