Необхідно зазначити, що в ряді країн, зокрема у Бразилії, Аргентині, відбулося вдале поєднання політики скорочення відпливу фінансових ресурсів з використанням отриманих коштів на структурні перетворення. Так, ще на початку 80-хроків Бразилія переорiєнтувала виробництво на замiну iмпорту палива, через що їй вдалося поєднувати швидке економiчне зростання з балансуванням зовнiшнiх рахункiв. У Чилі було створено мережу пенсійних фондів, що виступали інституційними інвесторами. З метою підвищення довіри населення до цих фінансових інститутів держава на початку 90-хроків контролювала близько 40% їхнього портфеля акцій, а також надавала гарантії у випадку фінансового краху фонду. Пенсійний фонд та страхові компанії акумулювали на початку 90-х майже 50% ВВП Чилі [3, с.128]. Розвиток пенсійних фондів у країнах регіону триває.

Незважаючи на вирішення багатьох питань економічної стабілізації, суттєвим чинником нестабільності у Латинській Америці залишаються соціальні проблеми, що у свою чергу, знижує легітимність державної влади. Про це свідчать повстання 1994р. на півдні Мексики, громадські заворушення у Перу, Панамі, Колумбії, Аргентині.

У 90-хроках розпочався наступний етап розвитку країн регіону. Відбуваються процеси економічної інтеграції, розробляється специфічна модель регіонального розподілу праці. Вагомішого значення набули соціальні аспекти стабілізаційних стратегій, зваженішим є підхід до питань інституційних змін.

Відновлення у регіоні економічного зростання, пожвавлення споживчого попиту викликало збільшення імпорту (на 16% щороку протягом 1991-1994рр.). Водночас відбулося зменшення імпорту комплектуючих, що призвело до недозавантаження виробництв і скорочення експорту. Темпи зростання останнього становили всього 6%. Значний внесок у цей процес зробили також політики грошово-фінансової стабілізації, що зумовили високі процентні ставки та, відповідно, високі курси національних валют. Наслідками 80-хроків, коли у регіоні практично не реалізовувалася промислова політика, стали погіршення конкурентоспроможності місцевих виробництв та структури експорту. Так, за 1980-1991рр. імпорт латиноамериканських країн збільшився на 23%, ціни на нього - на 6%. Зростання експорту становило 37% у вартісному вимірі, тоді як ціни на експортовані товари знизилися на 78% [35, 36, 37]. Отже, відбулося погіршення торговельних балансів більшості країн Латинської Америки. Впевненість у стійкості відновлення економічної стабільності на початку 90-хроків було підірвано, зокрема і кризою 1994р. у Мексиці, що вважалася взірцем лібералізаційних реформ.

Таким чином, головна суперечність державної стратегії у малорозвинених країнах - мiж потребами внутрiшньої стабiлiзацiї та пристосуванням до умов мiжнародних економiчних вiдносин. Вона може виражатися у неадекватностi економiчної полiтики, що проводиться на вимогу мiжнародних фiнансових органiв та розвинених держав, внутрiшнiм потребам країн, що розвиваються, або у посиленні зовнiшньоекономiчних дисбалансiв через недосконалу структуру економiки. Велика залежнiсть вiд експорту примушує цi країни пристосовуватися до вимог бiльш розвинених партнерiв. Як продемонстрував досвiд, країни, якi знайшли оптимальний шлях включення у свiтову економiку, реалізували полiтику, що вiдповiдає їхнім реальним потребам та можливостям, здiйснили у 70-80-хроках потужний прорив і стали за рядом показникiв поруч з найрозвиненiшими країнами свiту. На вiдмiну вiд НІК, країни Латинської Америки зазнають значних втрат вiд загострення суперечностей мiж національною i свiтовою економiчними системами. Протягом 80-90-хроків ВВП провідних країн регіону характеризувався періодами спаду та зростання, проте загалом залишався практично на рівні 1980р.. Це дозволяє говорити про зазначений період як про "втрачене десятиліття".

Залежність малорозвинених країн від попиту на експорт та припливу іноземних капіталів робить їх чутливими до циклічних коливань розвинених економік. Зокрема, у 1995р. уповільнилося економічне зростання у Латинській Америці та розвинених країнах, тоді як у НІК воно прискорилося. Отже, на відміну від останніх, у латиноамериканських країнах процес інтернаціоналізації відбувається у формі зростання ваги екзогенних чинників економічної системи, що можуть здійснювати суттєвий дестабілізуючий вплив. Таким чином, "шокова терапія", що мала короткотермінові успіхи, виявилася малоефективною у стратегічному вимірі.

Складнiсть проведення реформ полягає у необхiдностi дотримання умов кредиторів. Ці умови фактично перетворюють державу на об'єкт економічної стратегії розвинених країн, міжнародних органів чи транснаціональних корпорацій, завдяки чому порушується цілісність економічної системи самої країни. Тому ще у 80-хроках дослідниками ООН було висловлено рекомендацiї країнам-кредиторам щодо надання боржникам бiльшої свободи у розробцi власної економiчної полiтики та введення вiдповiдальностi кредиторiв за гарантованi темпи зростання. В останні роки з метою протистояння експансії інтересів розвиненого світу відбуваються процеси регіональної інтеграції малорозвинених країн.

4. Відносини України з країнами Третього світу

Міжнародний бізнес не поспішає інвестиціями в українську економіку, не виявляє великого ентузіазму і щодо допуску українських фірм на свої ринки. Новій українській економіці потрібно створювати зародки здорової підприємницької культури, розвиваючи в собі критичне сприйняття, переймати управлінські технологіі, засновані на передових зразках західної ділової етики. Щоб вийти на світовий ринок, потрібно "інвестувати в розуміння один одного". Без цього в економіці хаосу надзвичайно важко проводити справи і доводити контракти до кінця. Західний ринок давно поділений і перерозподілений. Вихід один - боротьба за сферу впливу, за ефективну реалізацію свого товару, тобто за стимулювання експорту, за ефективний експорт в країни третього світу - Південної Америки, Близького Сходу, Африки. Якраз в цій ніші