НІК соціально-економічні перетворення починалися із земельної реформи. Наприклад, у Тайвані така реформа відбулася у 1949-1957рр. Було запроваджено різке обмеження орендної платні, селяни могли купувати державні землі з виплатою протягом 10 років. У 1953р. всі орендовані ділянки було передано у власність селянам, які їх обробляли, з виплатою компенсації поміщикам. Таким чином, на початку соціально-економічних перетворень було здійснено комплекс заходів щодо вирівнювання стартових умов та дотримання соціальної справедливості. Завдяки цьому процес побудови ринкової економіки мав високу легітимність в очах населення, хоча йому були властиві інколи непопулярні методи. Це дозволило урядам НІК висунути тезу про спільну вигоду від економічного зростання. За визнанням аналітиків Світового банку, є достатньо підстав вважати, що багато заходів макро- та мікроекономічної політики нових індустріальних країн були підтримані відносною рівністю доходу і багатства[67, p.26].
Значну роль у відродженні економік НIК другої "хвилі" вiдiграла державна власність. Держава брала безпосередню участь у формуванні виробничої інфраструктури та развитку базових галузей - чорної металургії, важкого машинобудування, нафтохімії. Розвиток державної власності надав процесу побудови ринкової економічної структури чіткої стратегічної спрямованості. Через несформованість приватних економічних стратегій сферу об'єктів та суб'єктів державної економічної стратегії з компенсаційною метою було розширено. Поступово держава обмежувала втручання, яке компенсувалося ринковими механiзмами, що розвивалися, хоча на початку 80-хроків її частка у валових внутрiшнiх iнвестицiях становила у Тайванi 49%, у Таїландi - 38% [26, с.73]. Держава домiнувала в галузях iнфраструктури, комунальнiй сферi, енергетицi Тайваню, Сингапура, Таїланду, Пiвденної Кореї.
У Тайванi багато промислових пiдприємств було створено державою з поступовою передачею у приватну власність. Незважаючи на значне скорочення частки держпiдприємств у 1950-1982рр. з понад 50% до 14%, вони зберегли провідні позиції у ключових галузях. Усi банки країни також належали державi [18, с.23]. У Таїланді в середині 80-хроків держвласність домінувала у виробництві й розподілі електроенергії, водопостачанні, сфері комунальних послуг, транспорті й зв'язку.
На початку 60-хроків уряд Південної Кореї втілював у життя послідовну стратегію побудови ринкової інфраструктури за допомогою регулювання інвестицій, адміністративного втручання в діяльність компаній, жорсткого протекціонізму. В електронній, машинобудiвній, металургiйній промисловості значна частка акцій традиційно належала державі. У 1961-1980рр. вона повністю контролювала кредитну систему країни. Протягом 1963-1972рр. число держпідприємств зросло з 52 до 108. Питома вага державного сектора у 60-хроках у видобувній промисловості становила 62,2%, у сфері виробничих послуг - 70-100% [29, с.391]. У середині 80-хроків 30-50% доданої вартості вироблялося у держсекторі [20].
Завдяки виваженим напрямам державного інвестування в НІК спостерігалася фактична відсутність ефекту витіснення приватних інвестицій державними, що є однією з методологічних засад класичної економічної теорії. У 70-хроках частка державних інвестицій у ВВП НІК знаходилася приблизно на рівні середньої для країн з таким рівнем доходу, а приватних - на 7 пунктів вище. На початку 80-х цей показник збільшився. Лише наприкінці десятиріччя почалося його поступове зменшення. Отже, йдеться про індукуючу роль державних інвестицій у НІК. За 1960-1980рр. частка інвестицій у ВВП Тайваню збільшилася вдвічі, Південної Кореї - втричі, Сингапура - у чотири рази. У 1990-1995рр. частка внутрішніх інвестицій у ВВП зросла: у Південній Кореї з 36,9% до 37,1%, у Таїланді - з 41,4% до 43,1%, в Індонезії - з 30,6% до 37,8% [18, p.95]. Загалом поєднання зростання державних і приватних інвестицій свідчить про оптимальне узгодження у країнах цієї групи стратегій держави та приватних економічних суб'єктів.
Першим і обов'язковим етапом розвитку НIК були iндустрiалiзацiя та політика iмпортозамiщення. На думку ряду дослiдникiв, колосальний успіх цих країн зумовлений саме тим, що у період рiзких структурних зрушень в економiцi розвинених країн, спричинених НТР, НІК уже мали завдяки індустріалізації достатнi промисловi потужностi. Це давало їм можливість виходу на свiтовi ринки та домінування у сегментах, якi щойно утворилися або звiльнилися. Одночасно за рахунок модернізації сільського господарства відбулося різке скорочення його частки у ВВП: з 1970р. по 1991р. у країнах другої "хвилі" з 35% до 19%, а третьої "хвилі" - більше, ніж удвічі.
У 50-60-хроках країни другої "хвилі", крiм Сингапура, реалізували полiтику iмпоротзамiщення. Її перші заходи стосувалися споживчих товарiв, хоча залежнiсть вiд iмпорту засобiв виробництва гальмувала й ускладнювала зростання. Розуміючи невідповідність економічних потенціалів національних підприємств тим, що діють на світових ринках, уряди НІК обережно поставилися до збільшення відкритості економік. Розвиток зовнішньої торгівлі відбувався відповідно до пріоритетів промислової політики.
Як правило, на початкових етапах розвитку з метою сприяння національному виробництву застосовувалися бар'єри для iмпорту, а у Пiвденнiй Кореї i Тайванi високий рiвень зовнішньоторговельної протекцiї залишався до початку 80-хроків. Відповідно до завдань промислової політики відбувалося повільне та послідовне зниження рівня протекціонізму. У 60-хроках було лібералізовано імпорт сировини та інвестиційних товарів, у 70-х - комплектуючих, у 80-х - споживчих товарів. У 60-хроках, коли вже було побудовано міцні основи національної промисловості, здiйснено перехiд до експортної орiєнтацiї. У рядi країн для фiнансування iндустрiалiзацiї залучалися iноземнi iнвестицiї, що сприяло прискореному розвитку, покращенню стану економічної системи, хоча стало однією з причин економiчної залежностi країн, майбутнiх проблем платiжного балансу.
Промислова політика в НІК виходила з орієнтації на потенційні порівняльні переваги та зміну спеціалізації країн у міжнародному розподілі праці. Пріоритет надавався галузям, що мали "точки зростання", здатні завдяки розгалуженим економічним зв'язкам надавати інвестиціям мультиплікаційний ефект. Оскільки останній виникає внаслідок дії численних економічних зв'язків, такі точки були властиві переважно галузям, що виробляють складну продукцію.
Було зроблено ставку на залучення до процесу