Отже, особливість державного макроекономічного регулюван-ня полягає, по-перше, у некомерційних цілях, соціальній орієнта-ції, іноді в директивному (обов'язковому) характері, підтримці приватних підприємств, прямому стимулюванні їх розвитку, а, по-друге, в орієнтації на закони і принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів саморегулювання виробництва й обігу продукції. Важливого значення тут набуває раціональне по-єднання ринкових і державних методів регулювання, оптимальне співвідношення між ними.

Державне макроекомічне регулювання охоплює рівень галу-зей і сфер економіки і формується із заходів загальноекономічної дії. Оскільки регулювання — це процес, який взаємопов'язус об'єкт, регулятор та орієнтири руху, то державне макроекономі-чне регулювання поєднує у спрямовуючому русі макроекономіку (об'єкт), механізм регуляції (регулятор), сукупність завдань і за-собів їх вирішення (цілі).

Теоретично існує два граничних підходи стосовно державного втручання в інвестиційний процес. У першому випадку держава через виконавчі органи влади бере на себе якомога більше функ-цій управління: забезпечує проектно-кошторисною документацією. матеріально-технічними ресурсами та обладнанням, фінансує проект та розподіляє прибутки від інвестицій тощо. За умов України це привабливо для державного сектора економіки. У другому випа-дку для інших суб'єктів інвестування держава повинна надати мак-симальну свободу і впливати на інвестиційний процес через подат-кову, амортизаційну, кредитну політику, систему пільг і санкцій.

Таким чином, ключовим питанням є визначення частки бю-джетного фінансування в загальному обсязі інвестицій. Сьогодні це — невеликий сегмент, за рахунок якого інвестуються лише вкрай необхідні проекти (соціальні програми). Скорочення дер-жавних інвестицій і збільшення частки вкладень підприємств за рахунок власних фондів не змінило співвідношення форм влас-ності, але призвело до скорочення державної підтримки тради-ційно малорентабельних інвестиційних галузей: машинобуду-вання, деревообробки, промисловості будівельних матеріалів. Скорочення виробництва у цих галузях спричинило падіння у ще більших розмірах виробництва у капітальному будівництві. Тому в даний час інвестиційна сфера й тісно пов'язані з нею галузі ви-робництва потребують значної державної підтримки.

Разом з тим бюджетні асигнування як джерело інвестування не повинні складати переважну частку, як це було ще 10 років тому (близько 90 %). Зокрема, у 1997 р. за рахунок коштів Дер-жавного бюджету було освоєно 8,4 % загального обсягу капіта-льних вкладень, а у 1998 p. — лише 2,55 %.

Дуже важливий напрям регулювання інвестиційного процесу — це обробка перспективної структури інвестицій за формами влас-ності. При цьому слід зважати на те, що державні інвестиції за умов ринку, як правило, не є відособленим джерелом фінансування. Нові методи державної інвестиційної політики — це участь у спільному фінансуванні проектів, надання кредитів за зниженими заліковими ставками, фінансування проектів за рахунок випуску цінних папе-рів, формування портфелів фінансових інвестицій. Дедалі менше місця у цих методах повинно займати пряме дотування й субсидію-вання з боку держави. Головним критерієм державних вкладень в економіку є їх ефективність, оперативна віддача.

Проте завжди існуватимуть галузі і виробництва, невигідні для комерційної інфраструктури. Однак у міру розвитку цієї сфе-ри їх інвестиційна привабливість зростатиме, наприклад за раху-нок будівництва платних автомагістралей.

Нові підходи до участі держбюджетних коштів у фінансуванні інвестицій вимагають також покращення діяльності органів, які відповідають за ефективність їх використання. В цілому раціона-льне співвідношення адміністративних і ринкових методів регулювання інвестиційної діяльності поступово змінюватиметься через заміщення старих методів новими.

Першоосновою державного регулювання інвестиційної діяль-ності є визначення пріоритетів вкладень, тобто спрямувань інвес-тицій у ті сфери і галузі, які забезпечать розширене відтворення, скорішу віддачу і підвищення життєвого рівня населення. У зв'язку з цим державна інвестиційна політика повинна враховувати такі принципові напрями використання державних і недержавних джерел фінансування:*

поступовий перехід до економічно обгрунтованого спряму-вання інвестицій тільки у високорентабельні виробництва і мак-симальне скорочення витрат на підтримку збиткових і малорен-табельних виробництв;*

повна відмова від фінансування соціальної сфери за залиш-ковим принципом, першочергове спрямування інвестицій у виро-бництво товарів народного споживання;*

перехід від адміністративних методів управління інвести-ційними процесами, в тому числі державними, до ринкових через податки, амортизаційні норми і кредитні ставки;*

заміщення повного держбюджетного фінансування частко-вою участю держави;*

впровадження інвестування великих проектів за рахунок державних і муніципальних позик.

На базі цих принципів визначаються основні пріоритети, які є регуляторами при розподілі державних інвестицій. Вони вплива-ють на залучення інвестиційних ресурсів з недержавного сектора. Державна інвестиційна політика України на сучасному етапі передбачає такі пріоритетні напрями використання джерел фі-нансування:

розвиток і модернізація паливно-енергетичного комплексу, створення власної бази та інфраструктури енергоносіїв, впрова-дження енергозберігаючих технологій;

структурна перебудова народного господарства, науково обґрунтована конверсія виробництва; розвиток інфраструктурних галузей з використанням інноваційних проектів; реконструкція і створення нових, екологічно чистих виробництв;

інвестування галузей і виробництв, які сприяють розши-ренню конкурентного середовища, розвитку приватизації й під-приємництва;

варіантне інвестування і державна підтримка виробництв. які потребують оновлення фондів і мають значний інноваційний потенціал, що може забезпечити технічний і технологічний про-рив, істотний приріст обсягів виробництва;

інвестування виробництв, де можливе їх ефективне пере-профілювання, санація чи вертикальне злиття;

інвестування ліквідації неперспективних, технологічно від-сталих, заздалегідь збиткових підприємств.

Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з дотриманням послідовності наведених пріоритетів при оцінці інвес-тиційних проектів. На мікроструктурному рівні таке регулювання здійснюється через систему нормативів і преференцій (пільг).

Адекватним інвестиційній політиці повинен бути весь ком-плекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвести-ційні процеси. Ці засоби можна умовно поділити на змінні і по-стійні, прямі і непрямі, з обмеженою чи загальнодержавною сферою дії та її результатами.

До змінних засобів прямого впливу з обмеженою сферою дії та отриманим результатом належать: бюджетне фінансування на безповоротній основі; бюджетне кредитування; державні га-рантії щодо умов реалізації інвестиційних проектів; державний