Остаточно не вирішені питання ді-яльності інших фінансово-кредитних установ (кредитних спілок, товариств взаємного кредиту, позичкових това-риств тощо), інституційного розвитку банківської системи, стандартів бухгал-терського обліку та аудиту (українські стандарти не повністю відповідають міжнародним щодо нарахування амор-тизації, консолідації звітності тощо), банківської таємниці й захисту інтере-сів клієнтури, програмних продуктів.

Висока вартість фінансового посе-редництва, обмежений перелік послуг, відсутність відповідної для країн із рин-ковою економікою фінансової струк-тури, брак стимулів до заощадження та розміщення позичкових фондів, низь-ка життєздатність фінансових інститутів (приховані банкрути), повільний про-грес у справі налагодження стабільного ефективного банківського нагляду — усе це розширювало коло проблем, ви-рішення яких необхідно передбачити у державній програмі реформування та розвитку банківської системи України.

Тільки з 1999 року нарешті почали активно формуватися і накопичуватися страхові фонди за вкладами населення та кредитними ризиками, проблемними дебіторами. Продовжують панувати бар-терні розрахунки.

Розпад СРСР та проголошення у серпні 1991 року України незалежною демократичною державою відкрили нову сторінку у розвитку вітчизняної банківської системи

Принципи, покладені в основу про-грами реформування та розвитку бан-ківської системи в Україні на цьому етапі, такі:

1. Макроекономічну політику слід спрямувати на забезпечення стабільних умов для ділової діяльності.

2. Необхідно відновити життєздат-ність (платоспроможність) фінансових інститутів.

3. Слід розбудовувати фінансову ін-фраструктуру, яка б налічувала інфор-маційні, правові системи та банківський нагляд.

4. Витрати фінансового посередни-цтва необхідно скоротити.

Цілями реформування банківської системи України на цьому етапі стали:

1. Забезпечення розбудови банків-ської системи, здатної ефективно та адекватно діяти в умовах ринкової еко-номіки.

2. Вдосконалення нагляду за діяль-ністю комерційних банків.

3. Встановлення клімату довіри до банківської системи.

4. Створення умов для ефективної грошової реформи з уведенням в обіг національної валюти — гривні.

5. Посилення мобілізації заощаджень, тобто сприяння розвитку економіки шляхом інвестицій.

6. Розвиток фінансових інструментів, поліпшення грошово-кредитного регулювання шляхом впровадження рин-кових відносин, а не за рахунок дирек-тивного розподілу кредитів.

7. Поліпшення розподілу ресурсів — на користь конкурентоспроможних підприємств.

8. Передача контролю за фінансо-вим станом підприємств механізмам ринку (банки мають відігравати актив-ну роль в ініціації реструктуризації під-приємств, брати участь в оздоровленні їх фінансового стану, а в разі не-обхідності — в ліквідації неплатоспро-можних підприємств).

9. Розв’язання проблеми неплатежів та запобігання їх виникненню.

10. Подальше вдосконалення та підви-щення ефективності платіжної системи.

11. Послаблення державного тиску на кредитну діяльність великих банків.

На етапі стабілізації продовжують діяти 227—229 банків, серед яких: два — державні; 117 (1996 рік), 184 (1997-1998 рр.) — у формі акціонерних това-риств; 50 (1996 рік), 41 (1997-1998 рр.) — у формі товариств із обмеженою відповідальністю.

На цьому етапі сформувалися групи провідних банків, які вже завоювали певне місце на ринку, визначився на-прям менеджменту, розподілено клієн-тів та ринок пасивів.

Сучасна банківська система має чітку градацію за обсягами статутних фондів. У загальному обсязі сплачених статут-них фондів частка малих банків (з обся-гом статутного фонду до 3 млн. гри-вень) становить 10%, середніх (від 3 до 10 млн. гривень) — 24%, великих (понад 10 млн. гривень) — 66%. Позитивним є те, що кількість малих та середніх банків поступово зменшується (відповідно із 78 до 72 та із 76 до 73), а кількість установ зі значним статутним капіталом (їх нині налічується 37), навпаки, зростає. Ця тенденція свідчить про певне оздоров-лення та стабілізацію української бан-ківської системи на цьому етапі.

Вирішальною стає процентна політи-ка комерційних банків. На даному етапі виникла ілюзія відсутності необхідного обсягу грошової маси, та фактично про-блема полягала в їх реальному обігу, тобто ринках, на яких вони обертають-ся. Адже понад 50% грошей (близько 8—10 мільярдів у гривні та близько 10-13 мільярдів у доларах США) працюють поза банківськими рахунками — у неле-гальному бізнесі.

Унаслідок значного попиту на креди-ти та обмеженості легального грошового ринку пасивів сформувався високий рівень процентних ставок. Сумний досвід неповернення кредитів у 1992—1995 ро-ках теж провокував підвищення рівня процентних ставок як механізму компенсації кредитних ризиків та непрацю-ючих активів. Крім того, ще ціла низка факторів впливала на ціноутворення:

1. 40% грошової монетарної маси, випущеної в обіг (і в гривнях, і в дола-рах), працює поза межами банківської системи, спричиняючи дефіцит пасивів (ресурсної бази банків).

2. 60% розрахунків між суб’єктами господарювання здійснюється шляхом бартерних операцій, тобто 60% валово-го національного продукту реалізується не грошовими каналами, а товарними. За такої ситуації рахунки юридичних осіб не наповнюються обіговими кош-тами, які могли б використовуватися банками як короткотермінові ресурси.

3. Держава встановлювала та спла-чувала високі процентні ставки (30— 60% річних) за державними позиками (ОВДП), тому банківська система до 50% активних операцій спрямовувала на придбання ОВДП, за що пізніше й поплатилася.

4. Ціну національних грошей визна-чає Національний банк, встановлюючи ставки рефінансування НБУ (16—51%). Ця ставка — маяк для комерційних банків при формуванні процентної по-літики, але ціна на міжбанківських рин-ках постійно на 10—50 пунктів відхи-ляється від ставки НБУ.

5. Значні кошти банків “заморозили-ся” в державних примусових програ-мах. Очікуючи повернення боргів (гро-шей) державою, для вирішення проблем платоспроможності, проведення розра-хунків клієнтів “зв’язувалися” значні ресурси банків.

6. Недовіра населення та іноземних інвестиційних компаній до національ-них грошей, загалом до банківської си-стеми не сприяла мобілізації додатко-вих пасивів і трансформування інве-стицій. За це маловір’я банки виму-шені сплачувати підвищені відсотки за