Надалі теорія економічного зростання розвивалася у рамках нео-класичної школи (Е. Дснісом, Дж. Мід) та посткейнсіанства (М. Калдор, Л. Пазінетт).

Посткейнсіаиські моделі зростання, безперечно, більш інституціонально насичені, ніж неокласичні, але, включаючи до розгляду велику кількість інформації про реальний устрій економіки, більше дезагреговані, недостатньо чіткі, що заважає їх використанню як інструмента аналізу. Неокласичні моделі зростання, на відміну від вище згаданих, часто використовувались як інструмент економічного прогнозування та ана-лізу економічної ефективності виробництва. Вони давали позитивні результати головним чином в умовах рівномірного зростання обсягів виробництва, оскільки за такої умови екстраполяція виявлених тен-денцій зростання у попередній період на подальший розвиток може да-ти досить вірогідні прогнози.

Проте можливості цих засобів пізнання економічного розвитку іс-тотно обмежуються тим, що неокласичні моделі зростання не дають пояснення внутрішніх законів розвитку суспільного виробництва, у то-му числі природи і механізму науково-технічного прогресу. Економічне зростання трактується цією теорією як техніко-економічний, а не соці-ально-економічний процес. Природно, що при такому підході цикліч-ний характер розвитку ринкової економіки, у тому числі й кризові спа-ди виробництва, випадає зі сфери аналізу цієї теорії. Не вписується у рамки цієї теорії і нерівномірний характер інновацій в умовах науково-технічної революції, який зумовлює нерівномірність розвитку як окре-мих галузей, так і всієї економіки тієї чи іншої країни.

Розроблена Р. Солоу та його однодумцями неокласична теорія еко-номічного зростання панувала в теоретичній літературі до середини 70-х років. Однак, інтерес до неї, як і до проблематики економічного зростання взагалі, значно знизився, перш за все, під впливом різких циклічних коливань у західній економіці цього періоду, пов'язаних з нафтовою кризою та стагфляцією. Внаслідок цих потрясінь новий роз-квіт пережили теорії економічного циклу.

З середини 80-х років становище знов змінилось, і сьогодні проб-леми довгострокового зростання почали займати все більше місця в макроекономічних дослідженнях. Це викликано багатьма причинами, серед яких варто відзначити нерівномірність темпів економічного зростання в окремих країнах, загострення глобальної конкуренції на ринках наукоємкої продукції, бюджетний дефіцит, що обмежує в ряді країн можливості бюджетного фінансування витрат розвитку. Виник цілий ряд теоретичних моделей, у яких науково-технічний прогрес ви-ступає як один з ендогенних факторів економічного зростання (П. Ро-мер, Р. Лукас, Г. Гросман, Е. Хелпман, Н. Стоукі та ін.).

Теорія економічного зростання стала важкодоступною для розу-міння. Однак не слід забувати, що полеміка навколо теорії зростання не обмежується обговоренням абстрактних моделей: боротьба йде за розуміння реальних економічних процесів і, в кінцевому випадку, за розробку правильної господарської політики.

Фінансове забезпечення процесу економічного зростання перед-бачає використання всіх можливих джерел ресурсів як зовнішніх, так і внутрішніх, власних і позикових. Особ-ливість тут полягає в тому, що істину потрібно шукати на перетині двох напрямків економічного аналізу — теорії кредиту та теорії економіч-ного зростання.

У науковій економічній думці світу чітко визначились дві концеп-ції теорії кредиту: натуралістична та капіталотворча.

Засновниками натуралістичної теорії кредиту були класики полі-тичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. Міль.

На думку А. Сміта і Д. Рікардо, об'єктом кредиту виступає не по-зичковий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які позича-ються, є лише технічним засобом перенесення реального капіталу між економічними агентами. Фактично позиковий та реальний капітал ототожнювались, що не дало змоги розкрити сутність позичкового проценту та визначити значимість кредиту у процесі розширеного від-творення. Визначаючи похідний характер кредиту від виробництва, прихильники натуралістичної теорії кредиту не побачили його зворот-ного впливу на виробництво. Тому, А. Сміт у своїй праці «Дослідженя про природу та причини багатства народів», яку можна назвати пер-шою спробою ґрунтовного дослідження причин приросту національ-ного багатства, серед факторів зростання називає природні — працю і землю, — а також нагромадження — інвестування частини суспільного продукту, яке призводить до збільшення капіталу.

Починаючи з середини XIX ст. по мірі зростання ролі кредиту і банків у розвитку виробництва, заміни дійсних грошей кредитними засобами обігу, пануюче становище зайняла капіталотворча теорія.

Засновник капіталотворчої теорії кредиту — шотландський еконо-міст і фінансист Дж. Ло ототожнював кредит і гроші як купівельну спроможність, виходячи з функції грошей як засобу платежу та при-рівнював кредит до безпосереднього капіталу.

У рамках цієї теорії вважалося, що розширення кредиту означає нагромадження капіталу, її представники не розуміли, що розміри кре-диту визначаються умовами суспільного відтворення (можливостями ресурсного відтворення), а не обсягами позичкових операцій банків.

Разом з тим слід відмітити, то саме представники капіталотворчої теорії підкреслили важливу роль кредиту в процесі забезпечення еко-номічного зростання.

Прихильником експансіоністського напряму капіталотворчої тео-рії був Й. Шумпетер, а також А. Ган, Дж. М. Кейнс, Р. Хоутрі, Е. Хансен. Важливою особливістю цього напрямку є його спрямованість на досягнення постійного економічного зростання. Тому в роботах Й. Шумпетера простежується поєднання розгляду проблем розвитку та зростання економіки із теорією кредиту.

За своїми теоретичними поглядами Й. Шумпетер не може належа-ти до жодної з відомих економічних шкіл. Він є автором оригінальних праць із притаманною лише йому манерою викладу. Й. Шумпетер гли-боко займався багатьма проблемами, приділяючи основну увагу роз-робці цілісного уявлення про механізм функціонування і перспективи розвитку капіталістичної економіки. Одна з головних його праць — «Теорія економічного розвитку (Дослідження підприємницького при-бутку, капіталу, кредиту, процента і цикла кон'юнктури)». Вказана пра-ця та ім'я Й. Шумпетера перш за все асоціюється з поняттям інновація - (нововведення), адже саме він ввів його у науковий обіг. На мою думку, слід звернути увагу на трактування Й. Шумпетером ролі кредиту в забезпеченні економічного розвитку та зростання, який у