з тим, з логіки пов'язання інтересів виникає, що ініціаторами таких страхових операцій повинні виступати банки як пошукувачі страхового захисту. Для них ця операція за своїм характером знаходить аналогію в страхуванні від нещасних випадків, якими є факти неповернення кредитів. Укладення подібної угоди потребує від банків як звичайної, рутинної роботи, так і відповідної аналітичної – при узгодженні страхових тарифів, характеру відповідальності, інших умов страхування кредитної заборгованості, передачі страховику документів, необхідних йому для відкриття регресивного позову до боржника банку. Більш простими з точки зору процедури є відносини по страхуванню відповідальності позичальників за непогашення кредитів, оскільки страховий поліс розглядається як вид гарантійного листа страхової організації банку по фінансових зобов'язаннях його клієнтів. Однак недоліком цієї масової форми страхування є те, що страховик не вступає в безпосередні правові відносини із бенефіцієнтом-банком, а пов'язаний з ним лише посередньо. Отже банк, як третя особа, втрачає пріоритет своїх інтересів у цих стосунках. Тому, очевидно, подальший шлях розвитку страхового забезпечення вірительності буде полягати не лише через вдосконалення діючих умов страхування відповідальності, але й через поступову його трансформацію в страхування типу делькредерного, яке можна розглядати як страхування банків від нещасного випадку в їх діяльності. Такий страховий захист міг би мати характер коверноту, відзначатися більшою стабільністю і посиленням пріоритету інтересів кредиторів.
В обох варіантах страхування кредитів страхова відповідальність страховика формується на основі ризику, який має кумулятивний характер. За такий ризик, за згодою зацікавлених сторін, приймається настання ситуації непогашення кредиту, яка, в свою чергу виникає як результат певних різних подій, які самі по собі можуть кваліфікуватися як ризики першого порядку. Слід відмітити, що серед страховиків практикується різний підхід щодо визначення сфери і переліку первинних страхових ризиків, а звідси і обсяг страхової відповідальності. Так, зокрема, НАСК "Оранта" не вважає ризиковими події форс-мажорного характеру. Тобто, Правилами страхування ризиків непогашення кредитів страховик застерігає за собою право відмови у виплаті страхового відшкодування, якщо:
· непогашення кредиту сталося внаслідок непередбачених обставин, а саме: стихійного лиха, пожежі, аварії на транспорті, страйку, блокади, проведення обмежувальних або заборонних заходів між державами, політичної нестабільності та інших причин, які не залежать від позичальників. Також, згідно з Правилами добровільного страхування відповідальності позичальників за непогашення кредитів, якщо перелічені вище форс-мажорні явища виступають у ролі причин неплатоспроможності позичальників, то страховик теж може відмовити у виплаті страхового відшкодування;
· невиконання страхувальником взятих на себе зобов'язань перед страховиком;
· ухилення страхувальника від чинностей по обслуговуванню кредитних зобов'язань.
Крім того, страховик передбачає можливість встановлення значної долі "власної участі" страхувальників у ризику – інколи до 50 %. Як із цього випливає, вказані діючі правила носять виразний адгезійний характер, властивий страховим відносинам взагалі, який негативно впливає на маркетингові можливості даного виду страхування. Тому, в протилежності до пропонованих "Орантою" умов страхування кредитів, ряд альтернативних до неї страхових компаній пропонували страхування відповідальності позичальників за непогашення кредитів на фінансово і процедурно дещо вигідніших для страхувальників умовах. Ці переваги часто носили ілюзорний характер, тому що вони створювалися за рахунок зниження надійності страхового захисту. Страхова відповідальність ними поширювалася на форс-мажорні ситуації лише за невеликим винятком. Крім того, у деяких випадках їх відповідальність поширюється не лише на збитки, які виникають по причині неповернення основної суми кредиту, але й неотримання належної суми по відсотках. Економічна суть страхування такої відповідальності – це страхування втраченої користі, яка гарантує найбільш повний страховий захист. Правова оцінка страхування відповідальності такого характеру може розглядатися в двох аспектах: страхування відповідальності за неповернення основної суми кредиту – це страхування деліктової відповідальності, а страхування очікуваних збитків за втрачені (неотриманні) суми відсотків можна кваліфікувати як страхування контрактної відповідальності, відповідно до існуючих в теорії і практиці предмету двох видів цивільної відповідальності.
Відносини сторін, які беруть участь у страхуванні відповідальності позичальників за непогашення кредитів чи при страхуванні ризику непогашення кредиту в усіх випадках доповнюються умовою на право регресивної вимоги. Згідно з юридичними нормами право вимоги належить страховику щодо майнових засобів, інтересів боржника у випадку повної виплати страхового відшкодування вірителю. Форми застосування цього права можуть бути різними в залежності від характеру домовленості сторін.
Поза очевидною вигодою страхування кредитів, надання страхового захисту такого характеру є надзвичайно ризиковою діяльністю, яка часто перевищує можливості страхових компаній. Ніякий інший заклад не може знайти надійність і платоспроможність позичальника краще, ніж банк. Прийняття на себе відповідного ризику – це професія банкіра, за яку він отримує винагороду. Безперечно, оцінюючи експертні можливості банків і страхових компаній, така думка є правильною, навіть якби страхові компанії користувалися методикою оцінки ризику, що практикується в банківських сферах. Тому при вирішенні питання: "страхувати чи ні", до уваги повинні братися ті переваги страхових організацій, котрі відсутні у банків. Ці переваги полягають в можливостях формування більш надійного страхового портфеля в секторі кредитних ризиків. Отже, безпека кредитних відносин залежатиме від активності і погодженості у взаєминах між кредитними і страховими закладами.
Уступка вимог
Сутність уступки.
Вимогу може бути передано за умовами договору на третю особу. Договір про уступку укладається між кредитором вимоги (цедент) і третьою особою (цесіонарієм) без участі боржника позичальника. Він укладається за довільною формою. Боржник позичальника може і не повідомлятися про уступку. Уклавши договір про уступку, новий кредитор "стає на місце" колишнього кредитора.
Схема 1.5
До уступки:
Після уступки:
В банківській практиці для захисту короткострокових кредитів уступаються, перш за все,