По-третє, бувають ситуації, коли при відсутності у позичальника коштів для сплати страхової премії він "просить" іншу юридичну особу оплатити за нього страховку. На перший погляд, все виглядає досить, надійно – страхову премію сплачено, договір страхування набув чинності, позичальник отримав кредит. Однак реальний платник страхової премії в будь-який момент має право вимагати повернення перерахованих за страхувальника (позичальника) страхових платежів. А оскільки страхова компанія і дійсний платник страхової премії не перебувають в договірних правовідносинах, страхова компанія зобов'язана за вимогою платника здійснити повернення перерахованих їй сум. Звичайна річ, що в такому випадку, страхова компанія, повернутий страхові платежі, анулює дію договору страхування.

Інший вузол проблем пов'язаний із забезпеченням цільового використання позикових коштів. Буває, коли позичальник надає банку в договорі і техніко-економічному обґрунтуванні, під які планується одержання кредиту, інші, ніж страховій компанії, відомості. Що ж відбувається у цьому випадку?

Оскільки обов'язок простежувати цільове використання кредиту лежить на банку, а страхова компаній не несе відповідальності за нецільове використання позикових коштів, у останньої, що називається, "розв'язані руки".

Банк переконаний, що наданий кредит використовується за призначенням, в той час як у страховій компанії є зовсім інша інформація про призначення кредиту.

Як правило, цільове призначення кредиту обговорюється у заяві страхувальника, до якої додаються відповідні договори і техніко економічне обґрунтування, а відтак, ця інформація є надбанням лише сторін договору страхування. Природно, що у випадку неповернення кредиту страховик з повним правом може відмовитись від виплати страхового відшкодування, оскільки він оцінював ступінь ризику угоди, виходячи з тих документів, які були надані позичальником до страхової компанії, а не до банку.

Тому в інтересах самого банку важливо, щоб у кредитному договорі було відображено цільове використання кредиту максимально чітко (з зазначенням номерів і дат відповідних договорів або контрактів, рахунків до сплати і т.п.). Так же чітко повинно бути визначено цільове використання позикових коштів і в страховому полісі.

Звичайно, банки іноді зацікавлені в кредитуванні клієнтів із зазначенням досить загального формулювання цільового використання – "на комерційні цілі". І це буває вигідно банку при контактах зі страховою компанією, так як останній при настанні страхового випадку практично неможливо буде посилатись на нецільове використання кредиту. Однак це може трапитись лише тоді, коли в страховому полісі в графі "Цільове використання" міститься лише відсилка до кредитного договору.

Але якщо в полісі жорстко встановлено ціль використання кредиту, а страхувальник використав позикові кошти на інші "комерційні цілі", то у випадку неповернення кредиту позичальником банку буде практично неможливо довести, що наданий кредит було використано за призначенням, хоча в кредитному договорі і фігурувало цілком обтічне формулювання, що дозволяє позичальнику використовувати отримані кошти за власним розсудом.

Практика страхування ризику неповернення кредиту породжує все нові "відкриття", що дозволяють позичальникам тим чи іншим способом отримати кредитні ресурси. Оскільки часто кредитуються операції купівлі-продажу товарів, то банк і страхова компанія зацікавлені в тому, щоб схема, угоди була гранично простою – закупівля товару на кредитні кошти і продаж його, в ідеалі, оптовому покупцю. Потенційний позичальник, щоб отримати кредит, забезпечує певний набір документів: договір купівлі-продажу, де він є покупцем, та аналогічний договір, де він виступає в якості постачальника товару. Банк в кращому випадку, перевіривши наявність товару і платоспроможність покупця-оптовика, з готовністю видає кредит. З іншого боку, у страховій компанії з тих же причин немає підстав відмовити у видачі страхового полісу. Угоду здійснено. І ось тут з'являються "несподіванки". Покупець-оптовик відмовляється купувати товар. Постачальник не має іншого виходу, як спробувати продати закуплений ним товар іншому покупцю. А це означає, по-перше, що іноді ілюзорними стають розрахунки на своєчасне повернення кредиту, по-друге, у страховій компанії з'являється можливість відмовити в страховому відшкодуванні, так як змінився ступінь ризику і не дотримується цільове використання кредиту.

Однією з умов договору між банком, клієнтом і страховою компанією може бути записано і таке: "клієнт зобов'язаний повідомити страхову компанію про неповернення кредиту". Порушення цього пункту клієнтом також може привести до відмови виплачувати страхове відшкодування, навіть якщо страховий випадок настав, і банк вимагає гроші від страхової компанії.

Підставою для відмови в позові банком до страхової компанії може бути і прострочення подання позову.

Досить розповсюдженою є і наступна помилки кредиторів. Пред'являючи позов тільки гаранту, вони часто забувають притягувати в радники своїх безпосередніх боржників. З різних причин гаранти страхові компанії доводять, що вони не повинні платити. І якщо в позові відмовлено, то кредитори, щоб стягувати гроші зі свого боржника, повинні знов подавати справу до суду і сплачувати ще раз державне мито. І чекати, коли суд розгляне їхню справу.

Часто виникають суперечки між банками і страховими компаніями через недостатньо чітко розписаних положень договору страхування. Так, недвозначно, повинен бути зафіксованим в договорі пункт про те, що саме страхується. Безпосередньо сума самого кредиту або тільки проценти по ньому? Або і те і інше узяте разом? Одночасно вимагається запис про штрафні санкції або про їх відсутність.

В договорі необхідно