Міжгалузева конкуренція не дає жодних переваг капіталам з ви-сокою чи низькою органічною будовою. Головним рушієм процесів запровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробниц-тво з метою підвищення продуктивності праці є внутрішньогалузева конкуренція. Тут за формування ціни товару більшого значення на-дається його вартості, отже, більшого значення набувають індивіду-альні витрати праці.

Більш продуктивна праця впливає на вартість у бік її зменшення, отже індивідуальна ціна товару буде меншою, що означає перевагу виробника на ринку: за продажу товару за середньою ринковою ці-ною більший прибуток матиме капіталіст з вищою продуктивністю праці. Але вища продуктивність праці досягається, головне, за ра-хунок додаткових витрат на постійний капітал. Слід зазначити, що на ринку капіталісти також вступають у конкурентну боротьбу за збут товарів, а за сталого попиту виграватиме той, ціна виробництва

якого нижча.

Учення про ціну виробництва Маркс також використав для обгрунтування теорії класової боротьби: він стверджував, що експлуатація робітничого класу здійснюється не кожним окремо взятим капіталістом, а всіма ними разом, оскільки вони спільно перерозподіляють додаткову вартість і заінтересовані у зростан-ні її маси.

Як відособлені форми промислового капіталу розглядає Маркс у третьому томі торговий та позичковий капітал, що мають свою специфіку. Він підкреслює різницю між товарним та торговим капі-талом і показує механізм переходу одного в інший, що зумовлено розвитком виробництва та спеціалізації.

Торговий капіталіст бере на себе функцію реалізації товару, чим сприяє прискоренню обороту промислового капіталу, а отже, і збільшенню його кількості у виробничій сфері та скороченню ви-трат обігу. Тому промисловий капіталіст, за теорією Маркса, посту-пається частиною свого прибутку на користь торгового капіталіста, причому ця частина відповідає середній нормі прибутку на вкладе-ний капітал. Звичайно й тут ідеться лише про перерозподіл додатко-вої вартості між представниками двох видів капіталу, тобто теорія торгового прибутку не суперечить теорії вартості.

Маркс показує процес утворення середнього прибутку та ціни виробництва з урахуванням функціонування торгового капіталу: ці-на продажу фіксується на рівні ціни виробництва, а прибуток є час-тиною додаткової вартості, оскільки торговий капіталіст купує то-вар у промислового за ціну, нижчу від вартості.

Особливість торгового капіталу полягає в тім, що на відміну від промислового швидкість його обороту не впливає на норму прибут-ку. Затрачений капітал має приносити (і приносить) тільки середній прибуток.

У зв'язку з проблемами торгівлі Маркс досліджує перехідну до позичкового капіталу форму торгівлі грошима: грошово-торговий капітал.

Особливу увагу приділено аналізу найбільш «фетишизованої» форми капіталу, що відособилась від промислового капіталу, — по-зичкової. Історично ця форма бере початок від лихварського капіта-лу, який не був безпосередньо зв'язаний з виробництвом. З виник-ненням промислового виробництва ця форма поступається місцем позичковому капіталу, що виконує функцію обслуговування вироб-ництва.

Маркс зазначав у другому томі, що частина грошових засобів, які тимчасово вивільнились із виробництва, перестає давати прибуток капіталісту, а отже, перестає бути капіталом. Тому ці гроші віддаю-ться у позичку іншим капіталістам (промисловим та торговим)' для продуктивного використання. Це процес продажу грошей як особ-ливого товару, а ціною його є процент, плата за користування грошима.

Ця плата залежить від попиту і пропозиції і коливається в межах середньої норми прибутку. Природа процента полягає в тім, що промисловий капіталіст поступається частиною свого прибутку (привласненої ним додаткової вартості) на користь позичкового капіталіста. Таким чином, відбувається розподіл прибутку на процент та підприємницький дохід.

Маркс досліджує чотири форми капіталу, що дають проценти: позичковий, банківський, фіктивний та лихварський.

Банківський капітал він аналізує у зв'язку з розглядом кредитної форми позичкового капіталу, що має свої особливості й виступає у вигляді комерційного та банківського кредиту. Банки — це капіта-лістичні підприємства, що торгують грошовими засобами у вигляді позичок чи кредиту і через це стають учасниками процесу суспіль-ного відтворення. Вони сприяють прискоренню виробництва, кон-центрації та централізації капіталу, а відтак можуть стати дійовим важелем впливу на економіку.

Логічним наслідком розвитку кредиту Маркс вважає виник-нення акціонерного капіталу, що об'єднує кілька капіталів. Свід-ченням участі в акціонерному підприємстві є цінний папір — акція, що дає право на частку доходу, пропорційну вкладеному капіталу. У відповідний момент цей цінний папір, так само як векселі, облігації, починає власний незалежний від утіленого в ньому капіталу, рух на ринку цінних паперів, фондовій біржі. Так виникає фіктивний капі-тал, що не бере участі у виробництві, але відіграє активну роль у розподілі доходів.

Маркс аналізує кредит і грошовий обіг як реальну систему, що об'єднує капітали в одне ціле, робить їх взаємозалежними та залеж-ними від цієї системи. Одним із проявів цього є інфляційні процеси, що, на думку Маркса, також призводять до загострення соціальних суперечностей.

Дослідження перетворених форм додаткової вартості завершує-ться аналізом земельної ренти. Маркс показав, що розвиток капіта-лізму в землеробстві спричиняє відокремлення землі як головного засобу виробництва від її власника.

Економічно власність на землю реалізується через рентні відно-сини. Маркс визначає два види ренти, що відображають два види відносин: власника та користувача — абсолютну та диференційну ренту.

До Маркса ніхто не дав із позицій трудової теорії вартості пояснення суті абсолютної ренти та її джерел. Маркс це зробив, користуючись запропонованою ним категорією ціни виробницт-ва, через з'ясування особливостей ціноутворення в сільському господарстві.

Маркс звільнив теорію диференційної ренти Рікардо від примари «закону спадної родючості грунту». Він показав, що за умов