Англійський дослідник діяльності великих корпорацій Т. Ніколс підкреслював зростання значення керуючих корпораціями, збіль-шення їхньої влади, зазначаючи водночас, що юридичне вони пере-бувають на службі в акціонерів, але практично їхня позиція не відрі-зняється від позиції директорів-власників. Стосовно різних підходів до оцінки проблеми «власність-контроль», Ніколс зауважував: «Те-оретики менеджеризму писали про відокремлення або про «розлу-чення». Значно правильніше буде говорити про «шлюб з розрахун-ку» між управляючим і капіталістом»'. Отже, підбиваючи підсумок, можна сказати, що теорії «революції в управлінні» теж притаманна певна еволюція. Вона почала із заперечення влади капіталістів, а за-кінчила «шлюбом з розрахунку» менеджерів із капіталістами.

Водночас не слід вважати, що ця (як і інші) теорія є суто абстра-ктною розумовою вправою. Її прихильники, як і противники, вико-ристовуючи величезний статистичний матеріал, розробляють різні моделі корпорацій, досліджують діяльність різних груп капіталістів у корпорації: одна робить ставку на посилення автономії, зростання корпорації, друга — зв'язана з рухом фіктивного капіталу, з біржею.

Різна орієнтація буржуазії зв'язана з різним рухом реального й фіктивного капіталу, які протистоять один одному, конкуруючи за прибуток. Розмежування груп буржуазії і великих корпорацій за ці-єю ознакою зумовило конфліктний характер процесу «злиття», «по-глинання» корпорацій у 60-х — на початку 70-х pp., що позначилося на становищі керуючих корпораціями.

Те, що управлінці мають обмежену владу в корпораціях, підтвер-джує практика економічного життя 70—90-х pp. Перехід контроль-ного пакета акцій до іншого власника майже завжди має наслідком заміну менеджерів.

Теорія «революції в доходах» — складовий елемент теорії «на-родного капіталізму». Її прихильники стверджують, що в розвину-тих капіталістичних країнах стався принциповий переворот у роз-поділі національного доходу, суть якого полягає у поступовому зближенні доходів різних верств і класів капіталістичного суспільст-ва. Цю тезу пропагували С. Кузнець, Дж. К. Гелбрейт, К. Боул-дінг, М. Сальвадорі, Е. Хансен та інші.

Особливих зусиль для обгрунтування теорії доклав американсь-кий економіст С. Кузнець. У праці «Частки вищих за доходами груп у доході і заощадженнях» (1953) він навів дані про динаміку розпо-ділу національного доходу в 1919—1948 pp. За його підрахунками, питома вага доходів 1% населення США (найвищої групи) станови-ла 1919—1938 pp. 13%, a 1948 p. знизилась до 9%. Питома вага до-ходів «верхніх» 5% населення за цей період знизилась з 25 до 18%. Виходячи з цих показників, С. Кузнець зробив висновок про систе-матичне зниження доходів вищих груп населення.

Ці розрахунки й висновки широко рекламувались у пресі. Проте концепція «революції в доходах» зазнала серйозної критики з боку багатьох американських економістів і соціологів. Так, В. Перло довів свідому тенденційність обрахунків Кузнеця. Він показав, що Ку-знець розраховував питому вагу доходів вищої групи на основі да-них податкових органів, тобто на підставі лише заявлених доходів. Між тим у післявоєнний період значно посилилось приховування доходів підприємцями. Підкреслюючи цей момент, В. Перло писав:

«Кузнець вивертає цей політичний скандал навиворіт і перетворює несплату податків багатими на вигаданий доказ того, що багаті втрачають дохід».

Крім того, Кузнець не враховував нерозподілених прибутків, тобто тієї частини доходів, яка не розподіляється між акціонерами, а використовується на нагромадження, утворення різних фондів тощо. Між іншим, якщо сума дивідендів з 1939 по19б9 pp. (за даними аме-риканської статистики) збільшилась у 4,4 рази, то сума нерозподіле-ного прибутку — у 86 разів.

Урахувавши ці фактори, В. Перло показав, що доходи вищої гру-пи не скоротились, а зросли вдвоє. Аналогічний висновок на основі аналізу великого статистичного матеріалу було зроблено американ-ським соціологом Р. Міллсом. У книжці «Панівна еліта» він називав розмови про «революцію в доходах» просто «рекламним галасом», який не можна сприймати серйозно. За сучасних умов, без огляду на зростання заробітної плати тенденція збільшення розриву у дохо-дах робітників і підприємців посилюється.

Концепція «колективного капіталізму» Г. Мінза та А. Берлі. Концепція колективного капіталізму склалась у 60-ті pp. XX ст., про-те її початки сягають 30-х pp., коли американські економісти Г. Мінз та А. Берлі висунули ідею про те, що акціонерні підприємства є вже не приватними, а колективними. У їхньому трактуванні корпора-ція із організації приватної власності перетворюється на «соціаль-ний інститут», мета якого вже не ототожнюється з максимізацією прибутку.

Концепція «колективного капіталізму» має багато спільного з те-орією «народного капіталізму». Ця спільність насамперед полягає в тім, що важливою складовою обох концепцій є теорія «революції управління». «Власність і контроль, — стверджує Мінз, — відокре-мились і перебувають у різних руках»4. У концепції «колективного капіталізму» беруться до уваги тільки показники (розміри корпора-ції), але ігнорується їх соціально-економічний зміст. Мінз зазначав, що на сучасних великих корпораціях працюють тисячі робітників і службовців, використовуються мільярди доларів капіталу, виготов-ляються товари масового споживання, які продаються мільйонам споживачів. Усе це ніби привело до того, що велика корпорація пе-рестала навіть «віддалено відповідати як старій юридичній моделі власності», так і економічній моделі «атомістичної фірми за умов конкурентного ринку». Отже, корпорація, на думку деяких учених, перестала бути автономною щодо суспільства, а стала соціальним інститутом, соціальною силою, котра забезпечує розв'язання суспі-льних проблем. І не випадково саме на цьому грунті в 60—70-х pp. сформувалась, концепція «соціальної відповідальності» корпорації перед суспільством.

Концепція- «соціального партнерства». Перші концепції «соці-ального партнерства» з'явилися ще наприкінці XIX ст., коли соціал-реформісти