То і виникає горезвісна “роль держави”. У дикому полі, де немає закону ні божого ні людського, ніякий ринок неможливий. Для того, щоб мирно торгувати, необхідний який-небудь порядок, хоча б самий примітивний, на рівні “тримай злодія”. Цей порядок і забезпечує держава. Або щось йому подібне. Тобто воно є невідмінним елементом “ринкових відносин”.

Можна заперечити, що з цим, звичайно, ніхто і не сперечається, але при чому отут гроші і теорія держмонополії?

А при тому, що введення в гру держави різко змінює наші уявлення про походження грошей.

Побудуємо і ми “гіпотетичну модель”. Уявимо собі державу, у якому гроші не “забезпечені” узагалі нічим, і все це знають. Визнає це і держава, що випускає ці гроші. Це просто папірці. Далі, держава не змушує громадян користуватися для взаємних розрахунком винятково цими папірцями. Єдине що: ці папірці важко підробити, а за спроби “намалювати” такі ж папірці держава жорстоко карає. І усе. І нічого крім.

Припустимо далі, що в цій державі функціонує вкрай примітивна податкова система - як-от, подушний податок. Кожний повнолітній громадянин даної держави зобов'язана під кінець року віддати митарю (або, як це зараз називають, “податковому інспектору”) якийсь суму грошей, а якщо він цього не робить, держава віднімає в нього все майно, через брак же такого - саджає в боргову яму.

Питання: чи будуть подібні гроші володіти якійсь цінністю? Очевидно, і. Кожному громадянину даної держави під кінець року гостро знадобляться ці папірці, щоб не позбавитися того, що в нього є. Відповідно, йому оведеться прикласти якісь зусилля, щоб їх одержати. Оскільки ці папірці випускає держава, йому оведеться або якимось уявою добути їх у самого ж держави, або в інших людей, що вже мають ці папірці. Для цього йому оведеться розплатитися за них своїм майном, працею, або якимись послугами. Зрозуміло, якщо хтось захоче одержати шукані папірці в нього самого, він теж навряд чи віддасть їх просто так. Тобто - у цих папірців, надається, їсти цілком реальна цінність.

Утворюється, що ці талончики то забезпечені. Так воно і є. Але не резервами Центробанку і не майна випускаючої їхньої держави, а майном самих же громадян, а також їхнім життям і свободою.

Зрозуміло, їм це не може сподобається, але держава їх про це не запитує. Відповідно, усталеність подібної “валюти” дорівнює можливостям податкової служби і силових відомств держави відібрати в громадян їхнє майно і посадити в темний брудний підвал. В остаточному підсумку, силою. Держава, як легальний монополіст в області застосування насильства, забезпечує свої гроші одним-єдиним засобом: погрозою це саме насильство застосувати. Гвинтівка родить не тільки владу, як мовляв Маа, але і вартість купюри.

Якщо ми припустимо, що гроші виникнули саме таким шляхом (тобто із самого початку відігравали роль одиниць стягненого із громадян податку або данини), те наші уявлення щодо “забезпечення” і всього іншого сильно зміняться. Так, теорія, відповідно до якої грошима стає самий ліквідний товар, виявиться зайвої і непотрібної. Грошима можуть служити будь-які об'єкти; головною властивістю їх є їхня унікальність, захищеність від підробки. При цьому той факт, що монети виготовлялися з цінних металів, пояснюється так само, як і цінність самих цих металів: як-от, їхньою рідкістю, і тільки нею однієї. Зауважимо, що золото і срібло - це практично “марні” речовини, безпосереднє використання яких обмежувалося виготовленням прикрас. Їхня цінність складалася в тому, що вони були рідкісні і не піддавалися підробці: золото і срібло легко розпізнати і важко добути.

Важливо, проте, отут інше: інакше визначаються і самі функції грошей. Насамперед, їхня роль у відношеннях між приватними особами надається похідною від їхньої ролі у відношеннях між частими особами і державою. Так, ходіння державних грошей у якості засоби обміну знаходиться в прямої залежності від того, яким уявою держава збирає ці гроші і як воно їх роздає.

У нашому прикладі з подушним податком ми намірено роздивилися самий простий випадок, коли рівна сума грошей одноразово збирається з усіх громадян, а одержати від держави гроші можна тільки в обмін на товари або за визначені послуги. Але держава навряд чи потребуває у всіх товарах, вироблених у країні. Припустимо, йому потрібний тільки один два види товару і два види послуг: держава “бере” або зерном і м'ясом, або військовою і чиновничою службою. Відповідно, існує усього два засоби одержати гроші безпосередньо в держави: або продати йому зерно, або завербуватися в солдатів (а якщо повезе - пройти в чиновники), де можна буде одержувати платню. У такому випадку, грошовий потік, що йде від держави, обов'язково проходить через руки селян, солдат і чиновників. Всі інші стани товариства можуть одержати гроші тільки від них - а податки справно збирають з усіх.

У результаті, уся система суспільного виробництва буде орієнтуватися в першу чергу на потребі тих класів товариства, у котрих “першими” з'являються гроші. Допустим, держава в першу чергу виплачує платня військовим, а інше розподіляє “по залишковому принципі”. У такому випадку, як тільки солдатам виплачують платню, вони купують собі “знаряддя виробництва” (мечі, списи, коней