Взагалі кажучи, аналіз витратної частини бюджету області засвідчує відсутність стимулюючої ролі бюджетної політики регіону.

Наведені дані свідчать, що система формування місцевих бюджетів потребує подальшого реформування. Передусім необхідно поставити витрати місцевих бюджетів у залежність від доходів на відповідних територіях, створити зацікавленість місцевих органів самоврядування і громади в розвитку виробництва й підвищенні прибутковості своїх територій, підтримати економічно відсталі регіони. Для цього необхідна перебудова фінансових відносин — розробка фінансового механізму території, що є складною і динамічною системою. Однак перебудова регіональних фінансів не може зводитися до розробки принципів формування місцевих бюджетів. Вона стосується всієї сукупності відносин щодо розподілу й використання фінансових ресурсів, які створюються на даній території, пере-розподільчих регіональних процесів.

В умовах економічної самостійності регіону докорінно змінюється підхід до інвестиційної та виробничої політики — це критична оцінка самої потреби, чіткого визначення пріоритетів соціально-економічного розвитку й ранжу-вання потреб у часі й просторі. Оскільки сама потреба завжди перевищує реальні можливості, то її доцільність треба оцінювати критично. При обмежених можливостях централізованого фінансування слід порівняти свої потреби з внутрішніми ресурсами розширеного відтворення, тобто економічні результати функціонування господарства мають гарантувати виконання програм економічного і соціального розвитку. Таким чином, встановлюється залежність доходів бюджету від рентабельності функціонування господарства й ефективності використання регіональних ресурсів, водночас видаткова частина бюджету повинна підпорядковуватися основному завданню — ефективному розвитку економіки, матеріального і культурного рівня життя громадян.

Економічний і соціальний розвиток регіону значною мірою залежить від зацікавленості у цьому громадян. Для цього треба, щоб жителі регіону перетворювалися у суб'єкт госпрозрахункових відносин.

Цим вимогам відповідав би механізм, побудований на таких засадах: ощадні банки виступають організаторами ефективного використання грошових накопичень у вигляді інвестицій, із яких щорічно отримують прибуток. Із них певна частина віддавалася б вкладникам, а решта — у місцевий бюджет, за рахунок чого зросли б можливості економічного розвитку. У таких випадках важливо надавати банкам право залежно від ефективності використання коштів вкладників стимулювати їх, підвищуючи відповідний процент за вклади.

Інша форма активного використання коштів населення для розвитку виробництва та сфери послуг — випуск облігацій. Він дає змогу не лише розширювати діапазон використання грошей, а й певним чином залучати громадян до активного управління соціально-економічним розвитком регіону.

Організаційною формою ефективного використання тимчасово вільних коштів не тільки жителів регіону, а й фінансових ресурсів підприємств, крім уже діючих банків, повинні стати банки територіального розвитку, які під відповідні активи місцевих органів надавали б коротко- чи довгострокові кредити і здійснювали б фінансування першочергових соціальних програм. За змістом своєї діяльності банки територіального розвитку могли б бути двох видів:

госпрозрахункові та бюджетні. Госпрозрахункові банки могли б фінансувати переважно соціальне й економічно розвинуті території, а бюджетні банки зосередилися б на пільговому фінансуванні.

Сучасні фінансові відносини в основі своїй мають багато елементів старої командно-адміністративної системи. Втім, намагаємося пристосувати до нових умов господарювання нинішній економічний механізм управління та нинішню соціальну політику. Цілком зрозуміло, що, не створивши в Україні фундаменту товарного виробництва, немислимо пристосувати до цих умов фінансово-грошові методи управління сукупним виробництвом. У результаті порушується оптимальна пропорційність між власними й асигнованими надходженнями, форми їх структурної збалансованості не заохочують місцевих органів самоврядування до поліпшення результатів цілісного функціонування економіки.

Сьогодні основним джерелом ресурсів такої структурної залежності є чистий дохід, зокрема податок на додану вартість і на прибуток. Незважаючи на матеріальну зацікавленість місцевих органів самоврядування у збільшенні розміру податку на додану вартість, вони не мають економічних важелів:

права надання податкових пільг на отримані прибутки, зниження ставок плати за регіональні ресурси, додаткові субсидії із бюджету. Отже, немає матеріальної зацікавленості.

З іншого боку, коли місцева адміністрація не має тривалого права на доходи, коли не існує чітких норм 'їх перерозподілу, навряд чи можна говорити про реальну свободу місцевих бюджетів. Невизначеність у наданні субсидій фактично означає, що витрати місцевих бюджетів регулюються центральними органами влади, а органи місцевого самоврядування залишаються у більшості випадків лише виконавцями централізованих рішень.

Першим кроком у розв'язанні проблем бюджетної політики має бути пошук оптимального ступеня централізації для різних завдань державної діяльності та встановлення норми мінімальної бюджетної забезпеченості на одного жителя регіону. Це потребує жорсткого визначення критеріїв для розмежування витрат, які можуть бути задоволені за рахунок районів, областей, державного бюджету. Одним з імовірних шляхів виходу з цієї ситуації є встановлення соціальних нормативів і розробка на їх основі фінансових норм для встановлення бюджетної забезпеченості й мінімального обсягу місцевих бюджетів. Такий підхід дасть можливість виділити конкретні рівні самофінансування різних територіальних одиниць. Їх розмір можна визначити за чотирма формами фінансування:

1. Надходження за рахунок власних джерел перевищують нормативні потреби. Ця форма самофінансування збалансована і включає залишок у розмірі 50%. Перевищення цієї суми вилучається в державний бюджет.

2. Власні надходження покривають повністю і без залишку нормативні потреби. Це збалансована форма самофінансування, коли відрахування коштів у державний бюджет не проводиться.

3. Власні надходження менші від нормативних потреб, але територіальна одиниця має інші фінансові джерела доходів із відрахувань у бюджет. Ця форма самофінансування збалансована і включає асигнування з державного бюджету. Частина цих надходжень спрямовується на покриття нормативних потреб органів самоврядування.

4. Власні й асигновані надходження недостатні для покриття нормативних потреб територіальних одиниць. Така форма самофінансування збалансована і передбачає планову дотацію. Проте державний бюджет вимагає від місцевих органів скорочення і ліквідації дотацій.

Проблема диференційованого фінансування регіонів украй актуальна для України у зв'язку з відмінностями природно-кліматичних та соціально-економічних умов територій, з