Види та зміст внутрішньогосподарського планування

Внутрішньофірмове планування є важливішою складовою частиною вільної ринкової системи, її основним саморегулятором. Взаємодіючи на мікрорівні з таким економічними науками як маркетинг, організація виробництва, управління підприємством і багатьма іншими, внутрішньовиробниче планування дозволяє знаходити відповіді на фундаментальні питання ринкової економіки. Цими головними питаннями сучасного ринку, які визначають основний зміст внутрішньогосподарського планування і всієї ринкової економіки в цілому, є 12. С. 81:

Яку продукцію, товари або послуги необхідно виробляти на підприємстві?

Скільки продукції або товарів вигідно виробляти підприємству і які економічні ресурси необхідно використовувати?

Як цю продукцію виготовляти, яку технологію застосувати і як організувати виробництво?

Хто буде споживати вироблену продукцію, за якими цінами її можна продавати?

Як підприємство може пристосуватися до ринку, і як воно буде адаптуватися до внутрішніх і зовнішніх змін ринку?

У вітчизняній планово-економічній літературі і господарській практиці виділялось два основних види планування:

техніко-економічне;

оперативно-виробниче.

Техніко-економічне планування передбачає розробку цілісної системи показників розвитку техніки і економіки підприємства в єдності і взаємозв’язку як за місцем, так і за часом дії. У ході даного етапу планування обґрунтовуються оптимальні обсяги виробництва на підставі обліку взаємодії попиту і пропозиції на продукцію та послуги, вибираються необхідні виробничі ресурси і встановлюються раціональні норми їх використання, визначаються кінцеві фінансово-економічні показники.

Оперативно-виробниче планування – це наступний розвиток і завершення техніко-економічних планів підприємства. На даному етапі планування встановлюються поточні виробничі завдання для окремих цехів, дільниць, робочих місць, здійснюються різні організаційно-управлінські дії з метою коригування процесу виробництва і т. п.

В умовах ринку, на думку М.І. Бухалкова 6. С.25-30, усі види внутрішньофірмового і корпоративного планування можна систематизувати за такими основними класифікаційними ознаками, як зміст планів, рівень управління, методи обґрунтування, час дії, сфера застосування, стадії розробки, ступінь точності та іншими.

1. За змістом планів треба виділяти, крім розглянутих техніко-економічного і оперативно-виробничого, такі види внутрішньогосподарського планування, як організаційно-технічне, соціально-трудове, постачальницько-збутове, фінансово-інвестиційне, бізнес-планування та інші. Кожне з них передбачає вибір своєї системи планових показників, які характеризують види конкретної діяльності, терміни виконання робіт, кінцеві або проміжні результати і т.д.

2. За рівнем управління в залежності від кількості лінійних ланок на підприємствах розрізняють такі види внутрішньогосподарського планування, як фірмове, корпоративне, заводське, або інші системи планів, які відносяться до вищої управлінської ланки або в цілому до господарської організації. На середньому рівні управління застосовується, як правило, цехова система планування, на нижньому – виробнича, яка охоплює окремі об’єкти планування (дільниця, бригада, робоче місце).

3. За методом обґрунтування в сучасному виробництві знаходять застосування наступні системи внутрішньофірмового планування: ринкове, індикативне і адміністративне, або централізоване. На підприємствах з державною, федеральною, муніципальною та іншими формами суспільної власності переважає централізована, або адміністративна, система планування. У господарських і акціонерних товариствах і на інших підприємствах з приватною формою власності застосовуються види ринкового або індикативного планування. Важливішими економічними регуляторами або орієнтирами у цих видах планування служать, відповідно, механізми вільних ринкових відносин, система взаємопов’язаних індикаторів або показників; централізовані або директивні рішення вищестоящих органів управління. Ринкове самопланування основане на взаємодії попиту, пропозиції та цін на вироблені товари і послуги. Якщо величина попиту на даний товар перевищує пропозицію, то відповідним чином збільшується і ціна товару і, отже, планується розширення його виробництва. А при зниженні цін та обсягів продажу товару його випуск також знижується. Індикативне планування – це по суті державне регулювання цін і тарифів, діючих видів і ставок податків, банківських відсоткових ставок за кредит, мінімального рівня заробітної плати та інших макроекономічних показників. Централізоване, або директивне, планування передбачає встановлення вищестоящим органом управління підлеглому підприємству планових показників натуральних обсягів виробництва продукції, номенклатури випуску і термінів поставки товарів, а також багатьох інших економічних нормативів. Ці три системи внутрішньофірмового планування не суперечать одна одній і можуть застосовуватися одночасно в тій мірі, в якій необхідне розширення або звуження зони використання того чи іншого виду планування.

4. За часом дії внутрішньофірмове планування буває: короткотерміновим, або поточним; середньостроковим, або річним; довгостроковим, або перспективним. Довгострокове планування звичайно здійснюється на період від 3 до 10 років, середньострокове – від 1 до 3 років, короткострокове – протягом одного планового року, кварталу, місяцю, декади або тижня.

5.За сферою застосування внутрішньогосподарське планування поділяється на міжцехове, внутрішньоцехове, бригадне та індивідуальне. Їх об’єктами є відповідна виробнича система або підрозділ підприємства.

6.За стадіями розробки внутрішньовиробниче планування буває попереднім і остаточним (кінцевим). На першому етапі розробляються проекти планів, які після їх затвердження на другому етапі набирають сили закону.

7.За ступенем точності планування може бути укрупненим і уточненим. Точність планів залежить від методів, які застосовуються, нормативних матеріалів і термінів планування, а також , головним чином, від рівня професійної підготовки і виробничого досвіду економістів-менеджерів або плановиків-виконавців.

8. За видами цілей, які враховуються в плануванні, воно може бути оперативним, тактичним, стратегічним або нормативним. У процесі планування фірма прагне досягти три основних види цілей: завдання, які необхідно виконати в межах планового періоду; цілі, до яких необхідно наблизитися в межах планового періоду; ідеали, яких не можна досягти, але до яких передбачається наблизитись в плановому періоді або за його межами 3.С.98.

Оперативне планування – це вибір засобів вирішення завдань, які поставлені, видані або встановлені вищестоящим керівництвом, а також є традиційними для підприємства, наприклад, розподіл випуску продукції за обсягом, номенклатурою і термінами, встановленими вищестоящим керівництвом. Таке планування короткотермінове. Основне його завдання – вибір необхідних засобів та ресурсів для виконання заданих обсягів роботи або поставлених оперативних завдань.

Тактичне планування заключається в обґрунтуванні завдань і засобів, необхідних для досягнення наперед встановлених або традиційних цілей. Наприклад, тактична ціль завоювати лідерство на ринку в найближчі п’ять років може бути задана відділу маркетингу керівництвом підприємства. Відділ повинен розробити п’ятирічний план скорочення розриву між підприємством і лідером на ринку на даний момент часу. Потім вибираються необхідні засоби досягнення поставлених цілей в майбутньому.

Стратегічне планування включає вибір і обґрунтування засобів, завдань і цілей для досягнення заданих або традиційних для підприємства ідеалів. Стратегічним ідеалом підприємство може вибрати економічний ріст, неперервний розвиток людського потенціалу, періодичне оновлення продукції підприємства, вихід на світовий ринок і т. п. Таке планування є, як правило, довгостроковим.

Нормативне планування потребує відкритого і обґрунтованого вибору засобів, завдань, цілей та ідеалів. Воно не має встановлених меж або фіксованого горизонту. У такому плануванні вирішальне значення має вірний вибір ідеалу або місії фірми.

Розглянуті чотири види планування за типами цілей широко розповсюджені як на вітчизняних підприємствах, так і на закордонних фірмах.

У зарубіжній науці і практиці планування майбутнього корпорацій прийнято також виділяти чотири основних види часової орієнтації або типології складання планів. За класифікацією Р.Л.Акоффа планування буває реактивним, інактивним, преактивним та інтерактивним.

Реактивне планування базується на аналізі попереднього досвіду та історії розвитку виробництва і спирається на старі організаційні форми і традиції, які склалися (орієнтація на минуле). Таке планування розглядає виробничі проблеми окремо, а не як відповідну систему, і тому не враховує цілого і його окремих частин. Це планування починає менеджер нижчої ланки з переліку того, що необхідно передбачити для майбутніх змін. Потім розробляється проект пошуку і ліквідації причин недоліків, проводиться оцінка витрат і результатів кожного проекту і встановлюються необхідні пріоритети. Потім відбирається проект, який передбачає, як правило, витрачання більших ресурсів, ніж вимагається в реальних умовах. Відібраний проект плану передається безпосередньо керівнику, який після коригування направляє його на наступний рівень управління і так далі, поки зведені плани не досягнуть вищого керівництва, яке робить остаточний вибір. Реактивне планування, яке орієнтується на минуле, дуже часто приводить до витіснення продуктів і послуг цих корпорацій не тільки із зовнішнього, але і внутрішнього ринку, так як інші фірми планують і освоюють конкурентоздатну продукцію.

Інактивне планування орієнтується на існуючий стан підприємства і не передбачає як повернення до минулого стану, так і руху вперед. Його основними цілями є виживання і стабільність виробництва. Свій стиль, традиції і правила інактивні організації цінують вище, ніж ефективність планово-виробничої діяльності. Краще всіх існують ті підприємства з інактивним стилем управління, у яких виживання не залежить від продуктивності праці. Багато прикладів інактивного планування можна знайти на державних підприємствах, в адміністративних установах, бюджетних організаціях, а також у відділах обслуговування і функціональних службах різних підприємств. Інактивне планування, яке орієнтується на теперішній стан, не сприяє економічному росту і розвитку вітчизняних підприємств.

Преактивне планування спрямоване на здійснення неперервних змін у різних сферах діяльності підприємства. У своєму прагненні до кращого преактивісти спираються на усі досягнення науки і техніки, широко застосовують експеримент і прогнозування, але мало використовують накопичений досвід. Таке планування складається із прогнозування майбутнього і підготовки