Класична процедура оцінки вартості цінних паперів включає наступні етапи:

1. Шляхом експертної оцінки формується початкова ціна заставленого пакету цінних паперів.

2. Методом ітерації, тобто шляхом послідовних наближень, формується реальна ринкова вартість цього пакету. Вона може бути відпрацьована шляхом котирування пакету на фондовому ринку.

3. Встановлюється закладна вартість заставлених цінних паперів. При цьому для державних цінних паперів вона не може перевищувати 90%, а для корпоративних цінних паперів вона не повинна перевищувати 80% їх реальної ринкової вартості. Така оцінка повязана з ризиками, які можуть виникнути при реалізації застави.

У звязку з нерозвиненістю вітчизняного вторинного ринку цінними паперами при використанні їх як застави банківськими працівниками слід памятати, що:

найбільш надійними (ліквідними) є державні цінні папери;

корпоративні цінні папери, що пропонуються як застава, повинні бути високоліквідними, а фінансовий стан їх емітентів стійким;

встановлена експертна оцінка вартості пакету акцій не є постійною, а його реальна вартість буде визначена безпосередньо під час продажу;

на ринкову вартість пакету цінних паперів суттєво впливають конюктурні чинники.

В кредитній угоді з позичальником, банку доцільно передбачити умову про те, що на випадок пониження біржової ціни застави цінних паперів, наприклад, на пять і більше процентів проти базової біржової ціни (на день оцінки застави), клієнт зобовязаний представити визначену банком додаткову заставу. Якщо клієнт не хоче або не має змоги погодитись на такі умови, то він повинен погасити незабезпечену частку боргу або повернути всю позику. В кредитному договорі слід підкреслити: якщо клієнт не виконує вимоги банка, або має просрочену заборгованість то банк (без повідомлення клієнта) продає все або частину застави цінних паперів і грошову виручку направляє на погашення незабезпеченого чи просроченого боргу. У випадку, коли сума виручки буде менша вказаного боргу, то клієнт зобовязаний відповідати перед банком усім своїм майном.

Інакше кажучи, специфіка застави цінних паперів заключається в тому, що відповідальність позичальника не вичерпується вартістю застави, а розповсюджується на все його майно. Тільки такий підхід захищає комерційні інтереси банка при видачі позик під заставу цінних паперів.

Кредит, виданий під заставу цінних паперів, у свою чергу вимагає періодичної перевірки клієнта. Банк повинен час від часу зясовувати ліквідність заставлених цінних паперів, наприклад, шляхом котування акцій на позабіржовому ринку. При цьому також буде відстежуватися зміна реальної ринкової вартості пакету. На практиці згадані операції поєднуються також із оцінкою фінансового стану емітента.

Крім того, банк повинен переконатись в тому, що запозичені кошти будуть використанні за цільовим призначенням, а не для придбання нових цінних паперів. Ця умова спрямована на обмеження біржової спекуляції позичальників та зменшення ризику банкрутства клієнтів.

Якщо позичальник має намір придбати нові акції чи облігації, то така позика повинна відповідати правилам “приписної маржі”.

Позики для придбання нових акцій і облігацій комерційні банки можуть надавати кредити посередницьким організаціям (брокерам, ділерам), а також приватним особам, якщо у банку відкритий депозитний рахунок. Такі позики необхідні для гарантованого розміщення цінних паперів, оскільки їм часто приходиться здійснювати платіж емітенту ще до того, як увесь їх випуск буде реалізований.

Регулювання кредитних відносин між кредитором і позичальником і розмір позики обмежуються з допомогою приписної “маржі”.

Приписна “маржа” процент від ринкової вартості пакету акцій або облігацій, який інвестор повинен згідно встановленої норми внести відповідну суму грошей до банку при отриманні кредиту. Наприклад, банк згідно домовленості з клієнтом встановив “маржу” на рівні 60% ринкової вартості покупних акцій, тоді розмір кредиту на придбання цих акцій становитиме 40% від їх ринкової вартості.

У світовій практиці банки надають кредити індивідуальним позичальникам під заставу страхових полісів. Цей вид забезпечення позики охоче приймається банками завдяки їх високої ліквідності та точно визначеної вартості. Але в даному випадку банк повинен застерегти свої інтереси. Банку важливо вияснити чи стійкий фінансовий стан страхової компанії, і чи вона спроможна при необхідності виплатити заставну вартість страхового поліса. Банк повинен також вияснити хто є одержувачем страхової суми і чи можлива передача страхового поліса в інші руки. Якщо застрахована особа однозначно вказала свого бенефіціара, то кредитна операція неможлива без дозволу останього.

Банк видасть кредит при умові, коли застава страхового поліса буде оформлена з участю бенефіціара передаточним документом, згідно якого права на отримання страхової суми переходять до банку. Такий документ складається у двох екземплярах, один із яких одержує банк, а другий направляється у страхову компанію. Після того, як страхова компанія повідомить банк про отримання такого документу, банк може видавати кредит.

Погашення кредитів здійснюється з регресією платежів: за бажанням позичальника достроково; на вимогу кредитора з попереднім повідомленням позичальника.