Як бачимо, у “кембріджському рівнянні” порівняно з “рівнянням обміну” відсутній показник (V), який характеризує швидкість обігу грошей. Його замінено на коефіцієнт (К), який за своїм характером дії і величині відповідає коефіцієнту (V). Його значення можна записати у вигляді 1/V. Обидва показники покликані виявляти реальну потребу в грошах. Наприклад, якщо Py = 500 млрд. Доларів, (К) 1/5, то

М = 500 : 5 = 100 млрд. доларів.

Виходить, що для реалізації ВВП при відповідному рівні цін, знадобиться грошова маса у пять разів менша, ніж (Py).

Якщо порівняти обидві формули то значення (V i K) збігаються, але показник (К) передбачає більш обширну гаму чинників, які визначають попит на касові залишки.

Одним із чинників, що визначає величину касових залишків, є норма процента (r). Коефіцієнт (К) характеризує обернено пропорційну функцію норми процента: коли норма процента зростає, величина (К) зменшується, і навпаки. Існує й інша залежність: при зростанні норми процента ( r ) обіг грошей (V) прискорюється.

Якщо порівняти (V i K до r ), то можна встановити, що зазначені показники взаємоповязані. Цей звязок характеризується обернено пропорційною залежністю. У цьому випадку рівняння І.Фішера

1

MV = Py , де V = (9)

K

1

або К = може бути представлене як рівняння:

V

1

М = Py (10)

К

тобто індентичне кембріджському рівнянню: Md = K Py

Цей висновок має принципове значення щодо осягнення логіки розвитку теорії касових залишків.

Що нового внесли сонетаристи в теорію касових залишків? Перш за все пропозиція грошей (емісія) відбувається екзогенно (автономно), а тому (М) визначає (Р). На погляд монетаристів гроші навязуються господарству, відбувається їх насильне розміщення (покриття державних видатків, замовлень) за рахунок продажу державних цінних паперів та додаткової емісії грошей. Саме ці маніпуляції спричиняють “шоки і провали” в економіці.

При екзогенному збільшенні пропозиції грошей економічні агенти приходять до висновку, що частина портфеля активів, яку вони тримають у грошовій формі, є надмірною. У звязку з цим можна передбачити, що прагнучи максималізувати корисність багатства, його власники віддають перевагу заміщенню грошей іншими активами. Прикладом може бути теоретична модель “заміщення багатства” М.Фрідмана, де власник грошей, вирішуючи питання про формування касових залишків, намагається забезпечити собі максимальну вигоду через альтернативний вибір між різними формами багатства, до числа яких належить і грошовий компонент (Md).

Теоретична модель ефекту заміщення багатства має такий вигляд:

Md

= r (rB,rc,P,h,y), де (11)

P

Md

сума реальних касових залишків;

P

rB irc очікувана норма доходу від касових залишків у формі грошових депозитів і цінних паперів;

Р очікувана динаміка цін;

h доля занятих у національному доході;

y національний доход у незмінних цінах.

Набір альтернативних касовим залишкам форм зберігання багатства порівняно з тим, що представлено формулою можна розширити.

Математичний вираз моделі попиту на гроші (касові залишки) у М.Фрідмена в кінцевому підсумку зводиться до конкретної функціональної залежності змінних:

Md = f(y,x) , де (12)

f функція змінних (y,x);

y реальне ВВП, або національний доход;

x вищеназвані чинники разом взяті;

Md попит на гроші в реальному обчисленні номінальна грошова маса, утворена з урахуванням бажання економічних агентів тримати активи в грошовій формі, поділена на рівень цін.

Хоча список можливих аргументів функції попиту на гроші відомий, встановлення конкретного вигляду цієї функції за умови певних обмежень і припущень як щодо рівняння в цілому, так і щодо окремих коефіцієнтів, котрі бувають стохастичними (випадковими) є надзвичайно складною макроекономічною проблемою.