Як приваблюємо і чому не йдуть... Донедавна український уряд оперував усього лише одним стимулом для іноземних інвесторів — податковими і митними пільгами. Політика “пряника” скінчилася жалюгідно — пільги в СП відібрали раніш покладеного терміну, підмочивши і без того сумнівну репутацію України. Утім, податкові пільги іноземцям особливо й ні до чого — в них і так серйозні переваги перед вітчизняним інвестором. Західні компанії мають доступ до передових технологій, дешевих грошей та ефективного менеджменту. По великому рахунку, ніякого спеціального відношення вони до себе не вимагають і хочуть того ж, що і місцеві інвестори. Численні опитування іноземців із завидною регулярністю щороку демонструють ті самі проблеми, що заважають інвестуванню в Україну, — повальна корумпованість чиновників, надмірна зарегульованість економіки, відсутність захисту прав інвесторів. Українська влада схоже визнала, що й вітчизняний і іноземний інвестор рівні у своїх правах, і нічого “особливого” іноземцям уже не пропонують. Утім, рівність іноземного і вітчизняного бізнесу чиновники розуміють досить оригінально: невідшкодоване і тим і іншим ПДВ; відмовлення визнавати експортні операції такими; заборона застосовувати податкові чи векселі просто “жартування” із позаплановими перевірками. Багато хто в Україні вже почав розуміти, що урядовими програмами інвесторів не заманити — потрібно змінювати принципи керування економікою. Правда, з'ясовуючи причини наших “негараздів”, чиновники усе більше захоплюються опитуваннями інвесторів і роблять часом парадоксальні висновки з цілком конкретних результатів. Існують і менш помітні, але не менш важливі причини відсутності інтересу до України з боку іноземного капіталу. Останнім часом частенько одним зі стримуючих факторів інвестиційного процесу називають негативний імідж країни на міжнародній арені. Укладачі рейтингів по корупції й економічній волі вперто не хочуть визнавати Україну правовою державою, звідси — відсутність інтересу у великих пенсійних і інвестиційних фондів до українського ринку. Незадоволені іноземці і “закритістю” деяких галузей української економіки, штучно створеної місцевими міні-олігархами і регіональним посібником. За підтримкою регіональних українських ФПГ нерідкі випадки, коли на рівні губернаторів віддавалася команда: іноземців в область не “пущати”. Не секрет, що західні інвестори не в захваті і від якості українського менеджменту — здобуваючи підприємство, вони найчастіше змінюють усіх менеджерів-аборигенів на нових, спеціально навчених.
Чи потрібні іноземні інвестиції... Тільки на якісне переоснащення вітчизняного гірничо-металургійного комплексу, “який кує” основний валютний виторг, по самих скромних підрахунках, необхідно біля $10 млрд. У металургів таких грошей немає. Достатньо просто глянути на структуру торгового балансу країни, щоб зрозуміти, що в найближчі роки очікується нова хвиля антидемпінгових розслідувань проти вітчизняних експортерів. Під обмежувальні санкції в першу чергу підпадає сировинний експорт, а якість вітчизняної продукції часто залишає бажати кращого. Унаслідок торгових обмежень країна “недоодержить” валюти від експортерів. А для експортоориєнтованої української економіки це смерті подібно. Можна до нескінченності малювати страшні картинки економічної катастрофи в Україні, але уже сьогодні ясно — вітчизняна економіка втрачає конкурентноздатність на світових ринках. А після можливого вступу у ВТО ця тенденція перекинеться і на внутрішній ринок. У самих українських промисловців немає ще загальної точки зору на закордонні інвестиції. Директора успішних підприємств вважають, що інвестор їм не потрібний, вистачить своїх чи засобів кредитів українських банків. Але західні технічні експерти гадають, що конкурентноздатність українських заводів тимчасова і доступних фінансових джерел не вистачить на серйозну реконструкцію виробництва. Крім того, від іноземних інвестицій є ще і непрямий ефект — упровадження західного менеджменту і цивілізованих форм підприємництва. Правда, як і у всякої медалі, в інвестуванні є і зворотна сторона. Є чимало аргументів проти деяких варіантів іноземного інвестування. Дуже часто великі компанії в країнах третього світу (до яким відноситься й Україна) розміщають екологічно шкідливі виробництва або виробництва товарів “групи ризику”