розподілу його серед своїх членів. Це може показатися на перший погляд дивним, але в дійсності глибоко закономірно: члени біржі одержують доход ,функціонуючи як біржових посередників. Змісту в тім, щоб клієнти біржі сплачували ще якісь суми в загальну біржову скарбничку, з якої вони будуть розподілятися між членами біржі, явно не проглядається: може початися перерозподіл надходжень на користь тих членів, що працюють незадовільно і залучають щодо менше клієнтів, а з загальної скарбнички вимагають виплат пропорційно своєму паю. Безприбутковий статус не означає, що біржа як акціонерне товариство взагалі не одержує доходів. Отримані доходи витрачаються для облаштованості залу і приміщень, де працюють біржовики, створення сучасних систем зв'язку, ведення дослідницької роботи і т.д. Члени біржі зацікавлені в тім, щоб біржа одержувала рівно стільки доходів, скільки їй потрібно при дотриманні розумної економії: завищення доходів означає скорочення прибутків чи членів подорожчання послуг по купівлі-продажу цінних паперів.
D)Біржовики.
Біржовиків поєднує загальний інтерес, а особливо тісно вони спаяні, коли принцип котирування акцій на одній біржі сполучається з єдиними фіксованими ставками, стягнутими з клієнтів на цій біржі. Саме такий порядок існував на Нью-Йоркській біржі до травня 1975 року. Уведення "" комісійних ставок змушує біржовиків конкурувати за залучення клієнтів. А для клієнтів це саме головне. Звичайно, завжди є небезпека, що члени біржі домовляться між собою й установлять завищений рівень розцінок. Тоді буде доцільним припинити котирування акцій на такій біржі і перенести угоди в інше місце. До розгляду процедури котирування ми приступимо після короткої довідки про члени біржі.
Членами біржі є фізичні і юридичні особи, але перші - "на підхопленні" у других і виконують допоміжні функції. Юридичні особи представлені або універсальні комерційні банки, або спеціалізованими біржовими фірмами (їх називають брокерськими, чи инвестиционно-банковскими), або і тими, і іншими. У США з 30-х років склалася своєрідна модель, що пізніше була запозичена Канадою і Японією. Вона будується на забороні комерційним банкам брати участь у біржових операціях. Монополію на цей вид діяльності одержали інвестиційно-банківскі фірми. У свою чергу, вони не повинні вторгатися в єпархію комерційних банків - депозитно-ссудні операції. Для західноєвропейських країн характерна інша модель - на біржах домінують універсальні комерційні банки, яких у кожній країні одиниці. Через них проходить так багато доручень на угоди з цінними паперами, що банки фактично виконують ті ж функції, що і біржі, які концентрують попит та пропозиція цінних паперів. А раз так, то банк здатний у визначеній мері і підмінювати біржу. Але цілком замінити біржу банки не можуть, та й не прагнуть до цього - у кожного своє місце в кредитно-фінансовій системі.
Оскільки акціонерні товариства поділяються на два види - закриті і відкриті, то з потенційних претендентів на біржове котирування треба виключити закриті суспільства, тому що їхні акції не звертаються на ринку. У таких суспільствах перехід паю в інші руки вимагає згоди інших акціонерів. У цьому і виявляється "3акрытость" цих суспільств. На відміну від цього, пай у відкритому акціонерному товаристві кожний з акціонерів вільний передати кожному, що й означає волю звертання таких акцій на ринку.
Суспільства відкритого типу відрізняються по масштабах діяльності. Для великих чи швидко зростаючих не складає праці привернути увагу до своїх акцій, а для інших задача ця важко розв'язна. Тому з погляду інтенсивності звертання акцій акціонерні товариства розслоюються. По одним паперах попит та пропозиція настільки великі, що угоди укладаються не просто щодня, але і багато раз у день, а по іншим - раз у кілька днів, а те і чи тижнів місяців. Звідси висновок: у першому випадку котирування на біржі доцільна, у другому - немає.
З таким висновком приходиться погоджуватися, навіть якщо недоцільність котирування викликає внутрішній протест: ну чому ж не котирувати навіть при епізодичних угодах? Зупинимося спочатку на дуже прозаїчних причинах, що стосується організаційної сторони справи. По-перше, за котирування треба платити, а навіщо платити, якщо угод майже не буде? По-друге, біржа не зацікавлена в тім, щоб "засмічувати" свій котирувальний бюлетень. Біржі ні до чого, щоб він з дня в день майорів прочерками, що означають відсутність угод. По-третє, прочерки в котирувальному бюлетені ніяк не додають популярності відповідної компанії.
При бажанні, незважаючи на усю вагомість приведених аргументів, ними можна зневажити. Але не можна скинути з рахунків змістовну сторону справи. Зіставимо дві компанії: в одному випадку угоди з акціями компанії укладаються приблизно раз у кілька місяців, а в другому - десятками щодня. Поставимо себе на місце інвестора, що вирішив купити акції другої компанії. Орієнтиром для нас буде служити динамічний ряд біржових котирувань, тобто цін, по яких акції переходили з рук у руки. Між угодами проходить так мало часу, що припускати наявність якихось серйозних змін у справах компанії не приходиться. Тому ми можемо змело орієнтуватися на курси (ринкові ціни) попередніх угод і дати брокеру замовлення купити за ринковою ціною. За час, поки наше замовлення переборе шлях до операційного залу, курс сильно не зміниться (крім, зрозуміло, періодів біржових панік). Така ситуація здається нам цілком природної, акція як титул власності живе своїм самостійним життям.
Звернемося тепер до першої компанії. Її акція - юридично такий же титул власності, як і в другої компанії. Представимо, що нам неї пропонують купити. Чи погодимося ми використовувати як орієнтир курс попередньої