Рис. 1. Схема делькредерного страхування кредитів

Відмінністю комісійної операції від класичної страхової є те, що окремий комісіонер не був у змозі вирівняти ризики неповер-нення кредитів серед доволі великої сукупності кредиторів, а то-му не міг забезпечити стабільності своїй діяльності протягом тривалого періоду. Таке завдання стає під силу лише професій-ним страховим закладам, які на умовах «делькредере» можуть гарантувати кредиторам страхове відшкодування заподіяних їм збитків.

Таке страхування може здійснюватися у двох варіантах. У першому кредитор (страхувальник) страхує загалом усю заборго-ваність до повернення всіма його боржниками. У другому варіан-ті кредитор страхує заборгованість кожного позичальника зокре-ма. Щоправда, істотним недоліком другого варіанта є можливість селекції ризиків, тобто передання на страхування лише «поганих» ризиків, а тому страховики звертаються до нього дуже неохоче.

У разі делькредерної форми організації страхових відносин кредитори (банки, інвестори та інші) відіграють роль страху-вальників і застрахованих одночасно, а тому страхові відносини обмежуються лише стосунками між двома сторонами — страхови-ком і страхувальником. Ці відносини можна подати схематично (рис. 1).

Делькредерне страхування складається з двох груп страхових відносин: страхування товарних кредитів і страхування фінансо-вих (грошових) кредитів. У першій групі страховий захист забезпечується як внутрішньому, так і зовнішньому (експортно-імпортному) товарообігу, який здійснюється на кредитній основі. Другу групу делькредерного страхування становлять операції зі страхування фінансових кредитів, тобто переважно тієї частини споживчих кредитів та кредитів під інвестиційні потреби, яка ви-дана у грошовій формі.

Майновий інтерес кредитора може бути захищений посередньо — шляхом страхового захисту платоспроможності його боржника. За цієї форми страхових відносин страхувальником є позичаль-ник. Він, безпосередньо страхуючи свою платоспроможність, по-середньо захищає інтереси свого вірителя — кредитора. Водно-час страховик, страхуючи платоспроможність позичальника, дає тим самим гарантію кредиторові повернути йому борг. Отже, із правового боку ця страхова операція є, по суті, наданням страхо-виком страхового гарантійного зобов'язання, яке для кредитора слугує заставою на випадок неповернення йому боргу. З огляду на це у страховій теорії та практиці страхові відносини такого характеру іменуються заставними, або гарантійними.

Економічний зміст страхової гарантії зводиться до того, що страховик замість отриманої невисокої страхової премії бере на себе — замість боржника — роль гаранта оплати його повної за-боргованості у визначених термінах на користь застрахованого (бе-нефіціанта) цієї гарантії.

При гарантійному (заставному) страхуванні у відносини всту-пають не дві, як при делькредерному страхуванні, а три сторони:

кредитор — суб'єкт, на користь якого має бути виконане зо-бов'язання і який одночасно є застрахованим та бенефіціантом страхової гарантії;

позичальник — суб'єкт, зобов'язаний повернути борг, він же страхувальник;

гарант — страховий заклад, який гарантує виконання зо-бов'язань, він же страховик.

Ці взаємовідносини сторін унаочнює рис. .2.

Рис. 2. Взаємовідносини сторін при гарантійному страхуванні

Як показує міжнародна господарська практика, в умовах застав-ного (гарантійного) страхування предметами страхового захисту (страхових гарантій) можуть бути різні вартості, передані на кредит-них засадах одними суб'єктами іншим. Такими вартостями, зокрема, крім банківських позик, можуть бути суми належного до сплати ми-та або ж інших прикордонних податків та зборів, суми належних компенсацій за невчасне виконання будівельно-монтажних робіт, невиконання поставок товарів та інших контрактів, суми отриманих авансів, які підлягають поверненню. Це так звані класичні зо-бов'язання, під які надаються страхові гарантії.

У групі заставного (гарантійного) страхування практикується також особливий напрямок страхового захисту — страхування фінансових гарантій. Техніка надання страхових гарантій стає дедалі різноманітнішою. Саме тому кредити, видані під різні фі-нансові гарантії, об'єднуються у дві групи:

а) кредити, повернення яких гарантується залученням давно відомих фінансових інструментів. Ідеться про іпотечні та банків-ські кредити, які видаються під заставу іпотеки або іншого май-на, що належить позичальникам. Іпотека та інше майно стають предметами страхування, а позичальник відповідно — страху-вальником і застрахованим в одній особі;

б) кредити, повернення яких гарантується борговими зо-бов'язаннями фінансового характеру: облігаціями, акціями, комер-ційними паперами, сертифікатами фінансових активів підприємств. З огляду на різноманітність видів гарантій їх поділяють на гарантії, що стосуються відносин між приватними суб'єктами, та гарантії, що стосуються відносин, у яких одна зі сторін є суб'єктом загальнона-родного, державного значення. Емітенти боргових зобов'язань самі й ініціюють таке страхування, щоб підняти довіру до себе.

Процедура надання страхових гарантій передбачає виконання тих самих дій, що й при укладанні типових договорів страхування:

1) визначення предмета страхової гарантії та його основних характеристик;

2) оцінювання ризику на підставі поданої та додатково отри-маної інформації;

3) визначення умов угоди про надання страхової гарантії;

4) розрахунок страхового тарифу та визначення порядку спла-ти страхової премії.

При гарантійному страхуванні, як і при делькредерному, за-стосовують два способи надання страхового захисту:

одноразовий — застосування щодо окремої кредитної опе-рації, яка потребує страхової гарантії;

багаторазовий, оборотний — щодо загальної кількості опе-рацій, які можуть бути здійснені одним боржником протягом ча-су дії угоди про гарантійне страхування.

Серед розмаїття кредитних відносин, які здійснюються на су-часному кредитному ринку, особливого значення набувають кре-дитні послуги, відомі як кредит довіри. Прикладом такого кре-диту є добрі, довірчі відносини між працедавцем (кредитором) та найнятим працівником (боржником). Такі відносини можуть на-бувати реального змісту в переданні працедавцем своєму праців-никові у тимчасове користування засобів транспорту або ж інших цінностей. Отже, виникає ризик невиправдання довіри працедав-ця. На випадок завдання йому збитків працівником працедавець може застрахуватися. Цей вид страхування, як бачимо, з одного боку, має характер делькредерного, бо страхувальником є креди-тор, а з другого —