З початку ХІХ століття у Німеччині фізичну культуру культивували здебільшого у колах забезпечених прошарків населення: „... і ревниве око не лише вуличного шуцмана й шкільного шульмейстера не допускало до спорту „кухарчиних дітей” [ 66, 5].

Основу гімнастичних містечок заклав чех Ян на початку ХІХ століття. І лише з початку ХХ століття намітилася потужна потреба до спорту в робітничого класу, коли Маннгеймський партайг 1906 року її започаткував. З цього часу почали активно розвиватися спортивні організації й рухи, групуючи велику кількість дітей та молоді. До початку першої світової війни їх чмсельність перевищувала 300 тис. осіб, а в їхньому підпорядкуванні був власний друкований орган „Робітнича молодь” з належним фінансуванням. Цей потужний рух позитивно позначився на навчальних закладах і стимулював процеси впровадження фізичної культури як необхідної та обов'язкової навчальної дисципліни.

Засновник німецької гімнастичної системи Ян прихильно ставився до використання у фізичному вихованні різноманітних ігор. Не всі теоретики сприймали його систему однозначно прихильно, звинувачуючи автора в тому, що рухи і вправи не завжди були витонченими і плавними. Захоплення Яна грою спонукало їх до визнання існування „янізму”, як широко розповсюдженої й популярної системи: „Навіть блаженної пам'яті, п.Ян, знаменитий засновник найгрубішої з гімнастик, не без захоплення сердечного говорив, що „...багаточисельні прекрасні народні ігри зникли з життя в німецьких країнах завдяки плинності часу та іноземними нововведенням” і додав, що і сама гімнастика без площадки для ігор не може повністю процвітати” [127, 149].

Вітчизняні педагоги дуже схвально відгукувались і про австрійську навчальну програму початкового навчання: „Програма австрійських початкових шкіл 1911 року є однією з найбільш досконалих. Вона складена на основах еклектизму, при чому в неї ввійшли кращі елементи гімнастичних систем старо-німецької (Яна), шведської, сокільської і англійської (окрім легкої атлетики). Крім цього, включені деякі частини скаутської програми і в тому числі першої допомоги ” [71, 5]. Чи необхідний цей абцац?

Основну увагу в програмах зосереджували на початковій школі, хоча фізичне виховання в середній австрійській школі було поставлене дуже добре. Акцентовано початкову школу з огляду на те, що саме вона обслуговувала найширші прошарки населення і забезпечувала формування основ нормального фізичного розвитку найбільшої кількості дітей.

Водночас із схваленням німецької системи були й опоненти, які виступали проти будь-яких гімнастичних систем і німецької, зокрема. Вони вважали, що лише гра здатна гармонійно розвивати людське тіло, а гімнастика вносить у фізичну культуру багато штучності. Лише вільна ігрова діяльність може виховувати мужніх, енергійних, здатних на подвиг поодинці і разом з товаришами людей. Ці риси „виробляються вже звичайно не штучними еволюціями, в якій би формі вони не пропонувалися: чи в формі янізму (німецької гімнастики), лінгізму (швецької гімнастики), чи інших нововинайдених фізичних вправ, що нагадують своїми акробатичними штуками часто навіть жонглерство або китайське кидання ножів для окреслення на стіні людського силуету, як це, наприклад, практикується в новітній час в деяких наших, quasi передових руських школах, при вправах з м'ячами і т.п.” [127, 148].

Найвизначнішим теоретиком і систематизатором гімнастики взагалі і шкільної гімнастики зокрема був Адольф Шпіс, батько шкільної гімнастики у Німеччині. У своїй діяльності він був не тільки засновником шкільної гімнастики, а й засновником, прихильником і теоретиком жіночої гімнастики. Практичний і теоретичне втілення в життя ідей жіночої гімнастики не було само по собі зрозумілим і необхідним, оскільки у той час гімнастика і фізичне виховання взагалі, за указу про гімнастику у школах за 1842 рік, розглядали як особливу форму військового виховання юнаків. Ян і його послідовники не розглядали жінок і дівчат як учасників взагалі фізичного виховання, принаймні, про їх присутність на спортивних майданчиках говорилося відверто негативно: „Гімнастика - суто чоловічою справою, її метою вважаємо виховання придатності до військової служби” [200]. Чоловічу гімнастику Шпіс переважно сприймав як "підготовку солдата": „ Будь-яка фізична вправа є гімнастичною, а будь-який вид гімнастичної підготовки, у свою чергу, більш чи менш служить фізичному і військовому вихованню майбутніх солдатів” [200]. Завдяки тому, що у Німеччині було введено обов’язкову військову повинність, навчання гімнастики у школах набуло більшого значення.

Лише тоді, коли на перший план вийшло педагогічне і гігієнічне значення фізичних вправ, виникло питання жіночої гімнастики. Більшість своїх вправ, наприклад вільні вправи, Шпіс вважав однаково придатними як для хлопчиків, так і для дівчаток, проте навчання гімнастики у школах для хлопчиків і для дівчаток, на його думку, повинне відрізнятися. Різниця полягає як у обсязі і у змісті, так і у меті і способі виконання вправ (для дівчат – у поєднанні зі співом та рітмічними рухами).

Адольф Шпіс у своїй книзі „Вчення про мистецтво гімнастики” за його власними словами, "дбав про наукове упорядкування і проведення мистецтва гімнастики", у ньому усі аспекти гімнастики, усі її вправи і види повинні об’єднуватися у єдине ціле.

Намаганням автора було створити науково обґрунтовану систему гімнастики, яка стала б основою не тільки для складання навчальних планів для шкільної гімнастики, але й робочих програм для гімнастичних товариств. Основним принципом, за яким повинне було відбутися це об’єднання у єдине ціле, є "елементаризація" – елементаризація рухових властивостей організму і елементаризація власне гімнастичних вправ. Класифікації усіх рухових властивостей організму стала основною