Попри те, що згідно Закону місцевого самоврядування 1868 року вищі класи обстоювали право використовувати в освітніх закладах та в адміністративних інституттах мову правлячої верхівки, українська мова не була забороненою. Отож нею друкували періодичні видання, з поміж яких близько 10 були фізкультурно-спортивного спрямування [40, 34].

На сторінках іншої періодики (до 25 номінацій) здебільшого порушувались актуальні для нас проблеми в контексті соціально-економічної проблематики. Показово, що до початку першої Світової війни 97% дітей українців відвідували українські народні школи, функціонували 6 гімназій і середніх шкіл та 10 приватних шкіл з українською мовою навчання. Активну роботу проводило товариство „Просвіта” в 22 філіях, 924 читальнях, 1248 бібліотеках [222, 29].

Як зазначив Ю. Шевельов: „Українське суспільство Галичини і Буковини на той час складалося головним чином з селянства й інтелегенції, яка вийшла з села і йому служила. Стан суспільства впливав на мову, отож наукова і технічна термінологія перебувала в кращому випадку „in statu nascendi”. Та, що була, дуже рідко натрапляла на сторінках преси, бо була надто соціальна, а її розвиток гальмувало те, що преса її оминала. Непомірно великий вплив на розвиток мови інтелегенції мали говірки” [236, 46].

Cправжнім початком формування нової української наукової мови, що зближувала педагогів з ученими-колегами європейських країн, стала революція 1848-1849 років. Реформування освітньої галузі в значній частині Європи стимулювало й активізувало розвиток національної науки, культури й освіти рідною мовою. Ознакою такого поступу можемо вважати Собор руських учених у 1848 році в м. Львові. Власне з цього часу посилюється функціонування української мови в педагогічних колах, що перетворює праці вчених на доступні для широкого загалу. Свідченням цього є перші українські словники (1852 р.) „Юридично-політична термінологія для слов'янської мови Австрії”, „Словник ботанічних назв”, „Початки до уложення номенклятури і термінольогії природописної, народної” [67, 94].

Справі написання й перекладу педагогічних праць українською мовою прислужилося товариство ім. Т.Г. Шевченка. Для прилюдного обговорення педагогічної лексики й термінологічних словників проекти публікували „Записки” чи „Збірники” НТШ.

Показовим вважаємо ті факти, які свідчать про розвиток педагогічної лексики в регіоні у європейському контексті. Це утверджує нас у наявності розширених контактів між педагогічними представниками різних освітніх систем, у їхній взаємодії з освітянами різних країн та функціональній проникненості теорій й практики не лише фізичного, а й інших вагомих чинників виховання.

Безперечно, ліберальна мовна політика в краї, у т.ч. й в освіті сприяла функціонуванню української мови та зміцненню її статусу. Як зазначав І.Я. Франко: „Наковий рух в українській літературі можливий лише в Австрії. У Росії, де в останні роки цензура пом'якшала до белетристичної та наково популярної літератури, зберігається суворий порядок щодо суто наукових праць” [62, 17].

Формуванню системи фізичного виховання школярів на Буковині сприяв видрук перекладених і оригінальних українськомовних педагогічних праць з означеної проблематики. Теоретичні положення європейської педагогічної думки, а також доробок російських і українських учених прислужився розвитку теорії та практики фізичного виховання на Буковині.

У ІІ половині ХІХ - початку ХХ століття фізичне виховання як чинник формування особистості защораз частіше розглядається відомими українськими педагогами в різних аспектах. Проблеми фізичного виховання виносять на рівень актуальності інших чинників (розумове, моральне, релігійне, естетичне тощо) у книгах, підручниках, епістолярії, програмах та інших виданнях. Спільним для більшості з них розглядаємо визнання фізичного виховання, як важливої складової оздоровлення дітей і молоді, нації загалом.

Водночас, у досліджуваний період медичні й психолого- педагогічні аспекти лише зрідка оприлюднювались у періодиці. До числа науково значущого доробку відносимо працю А.Волошина „О соціяльном вихованю”. Вперше відомий український педагог класифікує соціально-педагогічні інституції, які вже почасти сформувалися в кінці ХІХ століття. Саме А.Волошин обстоював думку про те, що український народ ніколи не був сповна задоволений становищем виховної системи, її інституціями й ставленням офіційних кіл до вирішення його життєважливих проблем. Однак, вважає педагог, це не стільки шкодило, скільки стимулювало пошуки шляхів, способів, засобів виховання молодого покоління [28, 41].

Для започаткованого дослідження видається цінним підхід ученого до класифікації тодішніх соціально-педагогічних інституцій. Його спробу виокремити з поміж закладів дві групи відповідно до їхніх функцій – гігієнічні та виховні, розглядаємо як певний прогрес у ставленні й поступі теоретичних засад порушеної проблеми.

Найважливішою умовою, яка ініцюювала зародження й мотивувала розвиток теорії та практики фізичного виховання на Буковині А.Волошин називав незадовільний стан здоров'я у більшості вікових груо населення. Спеціальні гігієнічні інституціїбули покликані не лише сприяти дотриманню спеціальних гігієнічних і медичних вимог для збереження здоров'я школярів, а й поширювати навички здорового способу життя у середовищі дорослого населення. Відтак, він одним з перших впритул підходить до проблеми дитячого і дорослого каліцтва внаслідок соціальної та економічної занедбаності широких народних верств. Заклик до громадянства турбуватися про кожну „занедбану та аномальну дитину” [28,42-43] розглядаємо як актуальний.

Не менш важливо нагадати запропонований ним перелік гігієнічних інституції, які повинні дбати про фізичне виховання різних соціальних прошарків. Це – лікарні для дітей, будинки матері, притулки для сиріт, кімнати для „плекаючих” матерів, патронаж і суди для малолітніх порушників [28, 43].

Школи для матерів покликані були навчати їх правильно турбуватися про нормальний фізичний розвиток дітей. Для цього їх ознайомлювали з основами правильного харчування, формували навички догляду за немовлятами. Щодо притулків, то тут перебували діти, які залишились без опіки батьків через їх зайнятість і матеріальну неспроможність. Основними завданнями виховання розглядали попередження аморальних вчинків, усунення вад родинного виховання. У будинках виправного виховання