Педагог наголошував на єдності фізичного та духовного виховання. Він називав тіло „орудієм духа” і вказував, що фізичні вправи не лише плекають фізичні сили, а й зміцнюють людину духовно, формуючи її характер. Педагог погоджувався з твердженням Платона, який „того хромим називає, кто токмо в душевних силах упражнивається, а тіло і лінивости оставляєт” [58, 202].

Щодо засобів фізичного виховання, то О. Духнович виокремлював природні сили: свіже повітря, воду, сонячні промені, добре харчування, натуральну постіль тощо. Він вказував на те, що дитина росте та розвивається самостійно. Відтак він заперечуав надмірну опіку, яку вбачав у тому, що дітей носять на руках і таким чином обмежують їхні можливості змагатися і випробувати свої життеві сили.

Необхідним елементом фізичного розвитку О. Духнович розглядав свободу. Він обстоював думку про те, що слід дати дитині шанс повністю задовільнити потреби в русі. З цього приводу педагог писав: „Портібно єсть дітям позволити упражненія тілесния, чтоб они бігали, скакали, на дерево лізли, подати ім. Ігрушки, забавки, напримір: лопту бити, пиги грати, в річкі купатися, по лісу ходити за ягодами, черешнями, грибами, рибки ловити і пр., ибо через такоє упражненіє тіла і дух бодрствуєт, і тіло биваєт лучшоє орудіє духа”[58, 202].

Особливо значущими видаються нам вимоги, які ставив О. Духнович до вчителя. Він вважав що до педагогічної праці можна допускати того, хто має для цього вроджений дар.

Щодо гігієничних аспектів виховання, то слід зазаначити, що в спадщині О. Духновича знаходимо спеціальні застереження щодо ставлення вчителя до хворих та ослаблених дітей. Він вважав, що вчитель повинен володіти еоементарними медичними знаннями і вчасно надавати необхідну допомогу хворій дитині. Будучи людиною глибоко релігійною, О. Духнович вважав за дієву допомогу інших учнів хворому їхню молитву: „Когда нікоторая дітина болізнуєт, то учитель в школі повелит всім мученикам молитися о болізнующем...” [58, 202].

У педагогічній спадщині О. Духновича набули подальшого розвитку принципи та народнопедагогічні основи виховання підростаючого покоління, оскільки його теорія грунтується на визнанні законів розвитку людського організму.

Отож у розгляді актуальних аспектів проблеми фізичного виховання з позиції принципу природовідповідності можна, вважаємо, творчо використовувати педагогічний доробок О. Духновича. Осмислення його спадщини з огляду на процеси, що відбуваються у сучасній українській школі, може дати очікувані результати.

ПРОДОВЖИТИ ІНШИМИ ВЧЕНИМИ І ЗАКІНЧИТИ СТАНОМ Д-НЯ В ДИСЕРТАЦІЯХ

1.3. Європейський контекст фізичного розвитку і виховання школярів ІІ половини ХІХ – початку ХХ сторіччя.

Розвиток теорії й практики фізичного виховання в регіоні значною мірою обумовили розвідки науковців західноєвропейських країн. Усталені тогочасні тенденції у вирішенні наукових підходів до організації фізичного виховання й оздоровлення молоді підтверджувались педагогічними працями, в яких обстоювались різні підходи до використання фізичних вправ і принципів їх планування. На ситуацію в регіоні вплинули доступні для тогочасних педагогів німецькі, французькі, англійські та інші видання з питань фізичного виховання й розвитку шкільної молоді задовго до першого підручника Омельяна Поповича „Учебник гімнастики” (1889 р.). Знаними в краї були праці Дж. Стратта „Спорт та розваги англійського народу” (1801 р.), П.Лінга „Загальні підстави гімнастики” (1834 р.), Ч. Айзелена „Гімнастичні вправи” (1845 р.), П.Ф. Лесгафта „Керівництво з фізичного виховання дітей шкільного віку” (1888 р.) [199], а за тим і І. Гутс-Мутса „Гімнастика для молоді” (1893 р.) та інші.ПОСИЛАННЯ ДИСЕРТАЦІЯ Е,Ю, ДОРОШЕНКО

Будучи теоретиком і методистом фізичного виховання Іоган Крістоф Фрідріх (знаний у педагогіці як Гутс Мутс) тривалий час викладав гімнастику, плавання та інші дисципліни фізичного профілю. У контексті проблеми дослідження важливо наголосити, що саме він уперше ввів у практику тодішньої школи ситематичні загальнозміцнювальні та розвивальні фізичні вправи. Насамперед педагог був відвертим прибічником ранкової зарядки до початку занять, а також запровадження щоденних уроків гімнастики та рухливих ігор на свіжому повітрі. Саме йому належить обгрунтування фізичного виховання й розробка його методики з використанням загаровуючих процедур. Педагог знаний в європейській освітній системі як відвертий прибічник традиційних народних змагань із залучанням рухливих ігор. Таке бачення ігор спонукало його до їх класифікації за змістом і фізичними навантаженнями.

Згодом, після тривалих власних спостережень Гутс Мутс розробив комплекс спортивного обладнання для занять гімнастикою. Він розглядав її засобом зміцнення виховного потенціалу навчання дітей у школі, важливим для попередження хвороб у зв'язку з експлуатацією дитячої праці на мануфактурах і фабриках. Методику, яку оприлюднив педагог у праці „Гімнастика для юнацтва” широко використовували в Німеччині, Чехії та в інших європейських країнах означеної доби.

Визнанням фізичного виховання обов'язковим чинником всебічного розвитку дитини з перших років життя актуалізовано професійний підхід до занять фізичною культурою в школах в більшості європейських країн.. Особливий інтерес науковців викликали засоби, які гармонійно впливали на формування не лише фізичних якостей, а й забезпечували високий рівень розумового, духовного та морально-релігійного виховання.

Щодо західноєвропейських систем фізичного виховання досліджуваного періоду, слід зауважити, що вони мали своїх прибічників і опонентів. Так, розглядаючи традиції найпоширенішою тоді шведської системи, чимало сучасників відзначали її неспроможність задовільняти потреби школярів у розумовому відпочинку. Відтак педагоги шукали шляхи усунення такого очевидного недоліку. Зокрема гігієніст Ю. Доллінгер писав: „Повний розумовий спокій – це сон; розумовий відпочинок – це розмова; тілесний спокій – невимушені рухи, як, скажімо, ігри. Гімнастика відноситься до ігор так, як вивчення мови до розмови. Як наука розкладає мову на елементи і знайомить з ними, так і гімнастика розкладає рухи тіла