Як бачимо, позиції прихільників тих чи інших засобів фізичного виховання досліджуваного періоду були досить протилежними. Лише окремі педагоги вбачали у грі й у гімнастиці рівнозначність впливу на успішність фізичного виховання: „ Але хіба в людському суспільстів будь-яка думка, будь-яке судження, будь-який новий погляд, що не співпадає з усталеним і мають уже за собою те, що називається рутиною, хіба вони приймалися одразу? Їм завжди треба пройти попередньо через горнило боротьби. І будемо боротися. Майбутнє покаже, на чиїй стороні перемога” [50, 129].

Поміж зарубіжними педагогами спостерігається і нейтральна позиція щодо гри та гімнастики: обидва засоби фізичного виховання визнаються важливими у практичній діяльності. Так, скажімо, професор медичного факультету Будапештського університету Ю. Доллінгер і директор королівської Угорської семінарії В.Суппан, у праці з проблем фізичного виховання молоді (1891 р.) обстоюють гімнастику як необхідний елемент фізичної культури водночас з грою. Вони вказують: „Гімнастика, як взаємодія мозку і м'язів є приємним і корисним заняттям для здорової, такої, що добре відпочила людини, але вона не дає повного відпочинку для розуму і тому діти, що втомилися від занять, не охоче нею займаються” [206, 73].

Цієї точки зору дотримуються Мауль, керівник гімнастики у Карлсруе у своєму введенні у навчання гімнастиці у школах для хлопчиків і дівчаток, інспектор гімнастики пан Ліон з Ляйпцігу у своєму посібнику з виконання простих вільних і стройових вправ, старші вчителі семінарії Карл Наусманн і О. Шеттлер у їх підручниках з методики гімнастики у школі, інспектор гімнастики А. Бьоттчер у описі навчального процесу на уроках гімнастики; подібні вимоги є і у посібнику з навчання гімнастиці у пруських школах за 1895 рік і у навчальному матеріалі з гімнастики, виданому на замовлення об’єднання вчителів гімнастики у Берліні у 1897 році [257 с?]. Відносно ваги дерев’яних палиці Мауль у своїй книз висловлується досить влучно: „За своєю вагою палиця повинна бути заважкою, аби бути підпоркою, але залегкою, аби бути тягарем”. Мауль згадує ще й про те, щоби дерев’яні палиці застосовувати лише за крайньої необхідності, наприклад у сільських школах, де не висачає коштів, але при цьому не слід забувати про корисність для здоров’я носіння помірних тягарів [257]. Мауль радить застосовувати вправи з довгою мотузкою лише для менших хлопчиків. Сам снаряд він визначає головним снарядом для дівчаток, і тому йогоможна застосовувати лише на уроках гімнастики у малих хлопців, тому що хлопчики старші 10 років зневажають такі дівчачі вправи. Для віку 12 років Мауль встановлює планку на рівні 60 см у висоту. Контроль стрибків у довжину він взагалі пропонує не проводити. Лише у нижній терції (наш ІV клас) він визначає для стрибка у довжину відстань 220 см, і це без прив’язки до стрибка з певної ноги і при вільному розбігові. І в наступних класах він застерігає від встановлення надмірних вимог до довжини стрибка. . Навіть у пруських середніх школах, де учні старших класів розділені на групи відповідно до своїх можливостей і майже самостійно займаються гімнастикою під керівництвом помічників вчителя, під час введення стрибків через козла у „квінті” існує сувора вимога, що допомогу у виконанні вправ спочатку надає лише вчитель(!)Навіть Мауль, учень Шпісса, який ввів так звану подвійну драбину, відверто визнає, що горизонтальні драбини краще підходять для початківців чи для дівчат. Навіть Шпіс говорить, що необхідною умовою для введення лазіння по похилих драбинах є те, що учні отримали перед цим необхідні навички у висі на горизомнальній драбині.

Основною причиною негативного ставлення дітей до занять гімнастичними вправами вчені розглядали їх надмірну штучність: „Оскільки вправи проводяться одноманітно і є наповнені примусом, то весь їх благодатний вплив на фізичний розвиток зводиться до нуля” [206, 76].

Важливо вказати, що незнання та некомпетентність викладачів гімнастики теж негативно впливали на її місце у системі засобів. Указувалось: „Ще недавно під гімнастикою розуміли якусь купу різноманітних непорозумінь у вигляді так званих гімнастичних апаратів, що зовсім не підходили для школи ні з гігієнічної, ні з педагогічної точки зору. Керівниками цієї гімнастики найчастіше призначалися люди мало інтелегентні, мало досвідчені у справі виховання, проте надто наполегливі у своїй суворості” [60, 13].

Організаторів гімнастики часто звинувачували й у таких методичних помилках: неправильний вибір часу для занять гімнастичними вправами: „...час для неї призначався одразу після сніданку, проти основного правила – займатися гімнастикою не інакше, як на порожній шлунок”; гімнастику проводили в негігієнічних умовах з однаковим добором вправ для різних вікових категорій дітей; великі інтервали в організації занять з фізичного виховання: „роботу м'язової системи, що не вправлялася протягом тижня, хотіли зосередити на одну, півтори чи на дві години!” [60, 134].

Спеціальні системи гімнастики розповсюджувались з урахуванням суспільно-політичних обставин, хоча, як йшлося в коментарях: „Відірвані від цих обставин, вони значною мірою втрачали своє життєве значення, але, як системи завершені та спеціальні, вносили в живу справу елементи рутини