В період панування вотчинного господарства помітного значення набуває помісне або умовне землеволодіння. Князі, бояри, монастирі все частіше запрошували до себе на військову службу різноманітний люд: молодших князівських і боярських дітей, феодалів, що розорилися. За несення служби землевласники наділяли їх ділянками землі - "помістями" - в умовне володіння, тобто на період несення служби. Із такої категорії людей формувався певний прошарок "служилих людей", які по відношенню до селян набували таких же прав, як і феодали. Зазвичай феодали направляли служилих людей в свої віддалені землі управляючими, організаторами виробництва і за це були змушені надавати їм частину свого володіння у формі помістя на певних умовах. Пізніше феодали стали надавати служилим людям, як у винагороду, право збирати з селян податок ("корми"), що приводило до посилення економічної залежності населення. Служилі люди складали так званий "двір" князів і бояр, тому пізніше їх стали називати "дворянами".

У ХП-ХІП ст. відбулися істотні зрушення в розвитку провідної галузі господарства Русі — землеробства. Змістом соціально-економічного процесу був розвиток феодально-кріпосницьких відносин — зростання феодального і церковного землеволодіння і феодальної залежності смердів. У період феодальної роздробленості основна маса селян-смердів із вільних землеробів-общинників перетворилася на оброблювачів земель, привласнених князем, боярами і церквою. Таким чином, смерди втрачали господарську самостійність та особисту свободу. В умовах низького рівня техніки землеробства вотчинники були позбавлені можливості організовувати власні господарства, тому основну частину вотчини — "сеньйорії" — становили селянські господарства, які сплачували феодалам натуральну ренту — оброк.

Натуральна рента гарантувала певну господарську самостійність давньоруського селянина. Він був зацікавлений у результатах своєї праці, а це підвищувало її продуктивність, забезпечувало в кінцевому підсумку подальший економічний розвиток Давньої Русі.

В період феодальної роздробленості не втрачало свого значення застосування в господарстві феодалів праці холопів, їх примушували працювати в будинку господаря, займатися вотчинним ремеслом, а також обробляти орні землі, що належали боярам. Розвиток феодальних відносин вів до певного зростання кількості й таких холопів, яких феодали-землевласники наділяли землею, примушуючи їх цю землю обробляти. Тим самим створювалися умови для скорочення цієї категорії майже безправного населення Русі та еволюції в бік феодально залежного населення.

Внаслідок господарського піднесення в досліджуваний період розбудовуються міста — ремісничі й торговельні центри. Зростання їхньої ролі зумовлювалося поглибленням суспільного поділу праці, пожвавленням ремесла і торгівлі. Столиця Русі - Київ — і в цей час розвивалася, її площа збільшувалася, а населення досягло 50 тис. чоловік. Це було одне з найбільших міст не лише Русі, а й усієї середньовічної Європи. Протягом XII - першої половини XIII ст. у Києві зведено близько 20 кам'яних будівель культового, цивільного, оборонного характеру. Швидко зростали також великі міста — центри земель: Володимир-на-Клязьмі, Перемишль, Галич, Турів, Полоцьк, Новгород, Володимир-Волинський, Чернігів, Новгород-Сіверський та ін.

У XII - першій половині XIII ст. економічне і політичне посилення міст сприяло утвердженню феодальної роздробленості. Надалі із зростанням суспільного поділу праці й розвитку економічних зв'язків міста виступають як опора сил централізації, що привело в подальшому до утворення єдиної держави.

Незважаючи на роздроблення, в міру розвитку господарства між окремими давньоруськими землями не лише зберігалися, а й зміцнювалися економічні, політичні, культурні зв'язки. В народних масах не згасало почуття єдності Русі, що, зокрема, відбивалося в усній народній творчості та літературі. Православна церква також виступала за політичну єдність, хоча й залишалася ідеологічною опорою князівсько-боярської верхівки.

Південно-Західна Русь

В епоху феодальної роздробленості в ХП-ХІП ст. завершуються процеси виділення окремих земель-князівств. Київ перетворюється із столиці Русі на "стольне" місто Київської землі. Окрім Київського, на території Південно-Західної Русі в ХП-ХІП ст. існували також незалежні Чернігівське, Новго-род-Сіверське, Переяславське, Волинське і Галицьке князівства, поміж яких не вщухала міжусобна боротьба.

З відокремленням нових і нових князівств багатство, населення та землі Києва зменшилися до такої міри, що перед ним мало чим поступалися інші князівства. Та незважаючи на це, Київ ще довго залишався об'єктом боротьби за впливи. Той, хто володів ним, не тільки пишався престижем правителя "матері міст руських", а й міг претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві жив митрополит і знаходилися головні храми й монастирі, він лишався незаперечним культурним і релігійним, якщо не політичним центром усієї Русі.

Поряд із політичними проблемами існували й господарські. Як ми вже пересвідчились, розташування Києва на великому торговому шляху "із варяг у греки" відігравало важливу роль у його піднесенні. З кінця XI ст. значення цього шляху почало зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі італійські купці, обминаючи Київ, установили прямі зв'язки між Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом, з одного боку, та Західною Європою - з іншого. Крім того, руським князям, що воювали між собою, важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочівників. У 1204 р. торговельні зв'язки Києва зазнали нового удару, коли під час хрестового походу було пограбовано Константинополь. Водночас вступив у період стрімкого занепаду квітучий