Велика французька революція 1789-1794 рр. була першою і єдиною революцією, доведеною до повної перемоги над феодальним дворянством та монархією. В Англії революція XVII ст. завершилася компромісом між новим дворянством і буржуазією, а у Франції революція XVIII ст. розгромила феодалізм і утвердила панування буржуазії. Як наслідок, французька революція набула загальноєвропейського і світового значення.

Історія генези індустріального суспільства пов'язана з розвитком мануфактурного виробництва, тому період XVI-XVIII ст. у розвитку світового господарства був мануфактурним. Мануфактура - підприємство, що базується на ремісничій техніці, поділі праці, вільнонайманій робочій силі. Це стадія промисловості, яка історично передувала великій машинній індустрії. Існують дві форми мануфактур — розсіяна, що розвивалася в основному в XVI - першій половині XVIII ст., і централізована, що , утвердилася з другої половини XVIII ст. Мануфактури виникали в галузях, де рівень спеціалізації і технічного розвитку створював умови для реорганізації виробництва. Такі умови в XVI і ст. були в суконному виробництві, металургії, суднобудуванні, І книгодрукуванні. Утворення мануфактур йшло двома шляхами: 1) торговий капітал проникав у виробництво; 2) виробник І ставав і підприємцем, і купцем. Одночасно в промисловості зберігалися ремесла і дрібне товарне виробництво.

У мануфактурний період торговий капітал переважав над промисловим. Головними сферами залучення капіталу в Англії і Голландії була зовнішня торгівля і морські перевезення.

Історія протоіндустріального суспільства - це історія перемоги промислового капіталу над торговим.

Відбувалися зрушення в сфері обігу і розподілу. Просте товарне виробництво переростало в ринкове, розвивався міжнародний поділ праці, формувалися національні, європейський і світовий ринок товарів і грошей. На міжнародних ринках провідну роль відігравали Англія, Голландія. Європейські феодальні країни не були спроможні конкурувати на світовому ринку і перетворилися на продавців своїх аграризованих економічних відносин.

Сільське господарство розвивалося трьома основними напрямами: створення буржуазних форм земельної власності, еволюція феодальної ренти у капіталістичну, зростання товарності. Змістом цих процесів була боротьба між двома шляхами розвитку аграрних відносин: ринкового підприємництва та дрібнотоварної земельної власності.

В Англії аграрний переворот XVI - XVII ст. відіграв радикальну роль. Там, де застосовувалось огороджування, насильницьке обезземелення селян, відразу утворилася велика земельна власність буржуазного типу, яка здавалася в оренду селянам. Після буржуазної революції на цих землях утверджувалися фермерські господарства, а лендлорди (великі землевласники) отримували капіталістичну ренту. Селян - копігольдерів переводили на становище орендарів, змушували відмовлятися від своїх прав на користування землею. Дрібні селянські господарства перестали існувати, звільнивши місце великій буржуазній земельній власності лендлордів і фермерів. Сільське господарство досягло значних успіхів у вівчарстві, агрокультурі й агротехніці (легкий плуг, складні сівозміни, використання добрив), зросла врожайність зернових культур.

У Голландії розвиток сільського господарства мав компромісний характер. Революція не ліквідувала феодальну земельну власність, але пріоритет належав зміцненню дрібноселянської власності, що зростала в основному за рахунок скуповування монастирських володінь, осушених земель, на яких розвивалися фермерські господарства.

У Франції протягом перехідного періоду зберігалася велика земельна власність феодалів, зміцнилася спадкова рента. Аграрне законодавство якобінців у ході буржуазної революції 1789-1794 рр. перетворило цензиви у приватну власність селян. Процес капіталізації здійснився шляхом зміцнення дрібноселянської власності. Селянин перетворився на дрібного аграрія індустріального суспільства.

Отже, визначальними напрямками у господарському розвитку країн Західної Європи була буржуазна перебудова, формування індустріального ладу.

Зміни в сільському господарстві та аграрних відносинах в Україні в другій половині XVII - XVIII ст.

Еволюція соціальних відносин і розвиток господарства України в період пізнього феодалізму відбувалися в складних, неоднозначних соціально-політичних умовах. З одного боку, об'єднання в 1654 р. України з Російською державою сприяло прискореному розвитку продуктивних сил у сільському господарстві, ремеслі й промислах, піднесенню мануфактурного виробництва та зростанню міст як великих адміністративних і культурних осередків. З іншого ж боку, не можна заперечувати й негативну роль царизму в історичній долі українців.

Після смерті Б. Хмельницького (1657), становище ускладнилося боротьбою між промосковськими та пропольськими угрупованнями старшини і шляхти. Перемогли сили, що виступили за союз із Москвою. Воєнні дії між Україною і Польщею продовжувались. Однак і за цих умов відбувався об'єктивний процес становлення української нації, зміцнювалася її економічна спільність.

У той час у надрах пануючого натурального господарства дедалі чіткіше визрівали ознаки буржуазного суспільства. Перш за все вони проявилися в основі української економіки - сільському господарстві.

Після 1648 р., коли територія України була визволена від польсько-шляхетського панування, відбулися зміни у поземельних відносинах. З України вигнали польських магнатів, шляхту, орендарів, а їх землі, робоча худоба, реманент шляхом займанщини перейшли до козаків, селян, міщан. Законодавство Речі Посполитої втратило силу, і селяни стали вільними землевласниками.

Б.Хмельницький намагався не допустити відновлення великого феодального землеволодіння. Він відмовився пускати на Україну магнатів, не мали права приїздити до маєтків феодали-католики.

Остаточно на території Української держави фільварково-панщинна система господарювання, земельна власність корони, польських та українських магнатів і шляхти, католицької церкви були ліквідовані після перемоги під Батогом (1652 р.). Основна частина звільнених територій, а також незаселені землі перейшли до загальнодержавного фонду, що був у володінні Скарбу Війська Запорізького. Верховним розпорядником землі виступав гетьман, на місцях розпоряджалися полковники і сотники. У приватному